Категорії
Межі пристойності

✾ 34

Злата і Артур перезирнулись, дівчина сіла в ліжку обличчям до нього. Ці слова різонули їй вухо. Вона не знала достатньо добре Євгена, але його слова нагадували їй іншого чоловіка, якого не знати вона не могла: її батька. Йому теж не були потрібні ні дружина, ні діти.

— Як Зоя себе почуває?

— Не знаю…

— Ти не в лікарні?

— Нафіга я там треба? Я її завіз і все.

— А Соня з ким?

— Завів до сусідки.

— А якщо Зої щось буде потрібно? Може б ти…

— Вона вже отримала все, що хотіла! Що їй ще треба? Вона хотіла заміж? — Залетіла і готово! Хотіла дітей? — Ось тобі! І, головне, так гарно плела мені, що поки годує груддю, то не залетить!.. 

— Жеко, нічого вона не плела, є дійсно така теорія, але ж це не стовідсотковий засіб. Ти б міг теж увімкнути мозок і подумати.

— Тепер повна хата бабів… Пі*дець…

— Народження сина ти сприйняв би інакше?

— Не знаю… Я нічого не знаю…

— Стать дитини залежить від батька. Кого зробив — того й маєш. Зоя ж не могла сама собі зробити дітей, без твоєї участі не обійшлося. Будь відповідальним тепер за свої дії.

— Як ви мене всі задовбали своєю відповідальністю!

— Ну так а чим ти думав?

— Тим, чим і ти думаєш, ти там ще не склепав ляльку своїй малолітці? — в’їдливо запитав Жека. — Будеш наступним придурком!

Злата здригнулася при цих словах..

— Добирай слова, — голос Артура став суворішим.

— Вони всі однакові, братане, єдина їхня мета — знищити тебе! Підчепити на гачок, тримати й тягнути з тебе всі соки! Доки є, що тягти! І хай вона має ангельське личко, мило тобі посміхається, а насправді — вони всі безжальні меркантильні суки!

— Жеко, ти п’яний. Давай ти протверезієш, і тоді поговоримо.

— Я під твоїм під’їздом. Відкрий мені двері… — буркнув Жека і відключив телефон.

Злата й Артур перезирнулись. Вона дивилася здивовано, почуте не поєднувалось із образом Жеки, яким він був для неї весь цей час, з моменту їхнього знайомства, а він дивився стурбовано: такий гість, та ще й о такій порі був небажаним…

Артур закусив губу. Не хотів пускати Жеку в квартиру, але якщо не пустити його — той міг влаштувати шоу надворі.

Підвівся з ліжка.

— Можна, я не буду до нього виходити? — запитала Злата.

По голосу було важко зрозуміти чи засмучена вона, чи перелякана. Бачити Жеку після сказаних ним щойно слів вона не хотіла.

— Звичайно можна… Але я запущу Жеку, бо йому вистачить розуму кричати й кликати мене під вікнами. Спробую його спровадити, якщо вийде. Може, вкладу спати. А ти спробуй заснути, — говорив він, одягаючи джинси й футболку.

— Дякую, — Злата лягла, скрутившись калачиком.

“Поза ембріону — сигнал про те, що людина потребує захисту“ — про це розповідала котрась з його колишніх подружок, що вчилася на психолога. Не те, щоб він особливо прислухався до її слів, але цей вислів він запам’ятав. Артур повернувся до ліжка, обійняв Злату, поцілував у щоку.

— Відпочивай, Сонечку, у тебе попереду — складний день, — він ще раз поцілував її і вийшов із спальні.

Злата замоталась у ковдру, але сон кудись зник. Невдовзі почула, як Артур повернувся з Жекою. Той намагався поводитися тихо, роззуваючись, але все одно пару разів вдарився об двері й шафу. Артур в цей час розмовляв по телефону.

— Не хвилюйся, з ним все добре, ось ми зайшли до мене в квартиру. Так, постелю, спати вкладу. Все буде добре, не переймайся. Відпочивай, набирайся сил. Так, якщо що — дзвони. Добре, бувай. Цілую.

— Ти чого це цілуєш мою дружину? — почувся голос Жеки.

— Я в щічку.

— Дивись мені.

— Йди вже на кухню, Отелло…

Злата підвелася з ліжка, підійшла до дверей, прочинила їх. Може таки варто піти й привітатися?

Коментарі з Facebook