Артур впевнено вів Злату по спланованих точках: взуття, джинси, спортивний одяг. Як і обіцяв, майже постійно тримав її за руку, незважаючи на здивовані погляди продавчинь і відвідувачів ТЦ.
Повертаючись до авто з купою пакетів в одній руці й рукою Злати в іншій, він зупинився біля ювелірного магазину. Повернувся до дівчини і зустрів її здивований погляд: вона не розуміла причини зупинки. Йшла і намагалася дивитись лише під ноги, щоб хоча б не бачити звернених на них поглядів.
— Злато… Ти погодишся вийти за мене заміж?
— Заміж?.. — Злата перепитала автоматично, вона намагалась ніколи навіть не думати і не мріяти про таке. З вуст Артура його намір одруження звучав неодноразово, але переважно у розмовах з кимось іншим, не з нею. Злата відганяла від себе бажання проаналізувати і зрозуміти, навіщо йому пов’язувати своє життя з такою, як вона.
— Так, заміж. Я подумав, раз у нас і так все не в тому порядку… То чому б не пізнавати одне одного, відрізавши шляхи на відступ з самого початку? То як? Ти згодна?
Він був дуже серйозним і зосередженим на очікуванні відповіді. Дуже хотілося перепитати, чи це не жарт, чи має вона час подумати, чи не спішить він з таким рішенням, адже вони майже не знають одне одного, але поки мозок намагався придумати щось логічне, серце виштовхнуло з неї згоду.
— Так…
Артур усміхнувся і завернув її в ювелірний магазин, що був за спиною дівчини.
Злата дуже хвилювалась і червоніла, коли продавчині, невміло приховуючи здивування і шок від її рук, визначали розмір її безіменного пальця, а потім Артур обирав для неї каблучку з діамантом, прискіпливо оглядаючи планшетки. Він обрав два варіанта, один з яких відпав сам собою, бо не було потрібного розміру.
Одягнувши їй на палець каблучку прямо в магазині, він сказав:
— А ця — точно з наміром.
Злата не могла нічого йому відповісти, серце калатало так, що пульс барабанами лунав в її голові, і щоки заливав рум’янець. Невже це все насправді відбувається з нею?! Не було, правда, ставання на коліно, букетів і клятв, просто питання, відповідь, каблучка на пальці з діамантом за шалені гроші…
Згрібши всі пакети з покупками і взявши Злату за руку, Артур повів її на вихід з ТЦ, незважаючи на ошелешені погляди працівниць ювелірного салону.
— Ти бачила її руки? Це ж жах.. — сказала одна продавчиня іншій.
— І не кажи, так гидко, — інша оглянула свої акуратні пальчики з нарощеними нігтями. — Ось якими мають бути справжні жіночі руки.
— Руки в тебе, може, і такі, як мають бути, але щось ніхто не купує на них каблучку з діамантом, — засміявся літній охоронець на вході в магазин. — Мабуть, справа не лише в руках, га?
— Ой, ну вас…— відмахнулася продавчиня.
По дорозі до бабусі вони купили фруктів і шоколадного морозива, котре любили “дівчатка”.
Почута історія життя Лілії Семенівни, котру розповів Артур по дорозі, вразила й засмутила Злату. З жахом вона подумала, що ніколи не хоче знати як це — втратити коханого та дитину і потім все життя жити спогадами. Це — справжнє пекло на землі…
Вона подивилася на Артура, і він піймав на собі цей засмучений погляд.
— Сонечку, не накручуй себе, будь ласка. У нас з тобою все буде добре. Інакше просто не може бути, — він прибрав руку з коробки передач і, легенько стиснувши її долоню, повернув руку назад. — Вище носа. Зараз ти познайомишся з трьома неймовірними жінками, перебування з якими в одному приміщенні я витримую максимум півгодини.
Вона перевела подих.
— Так…
Поява в квартирі молодої пари оживила бабусь. Стіл стояв накритий. Окрім риби і м’яса ще напекли пиріжків з яблуками і корицею. Цей аромат зустрів їх ще на підході до під’їзду.
— Кориця? — перепитав Артур, зачувши його.
— Так, — Злата всміхнулась і кивнула.
Як виявилось, цей аромат розливався по подвір’ю з квартири бабусі і оповив їх у свої тенета, щойно вони переступили поріг. Праворуч були двері маленької кухні, за ними — ванна і туалет, прямо — маленька кімната. Ліворуч першими дверима була простора зала, в ній жили дві її подруги, а зараз вона була прибрана (бо стояв накритий стіл), наступні двері — ще одна кімната, в якій жила Лілія.
Бабусі зустріли їх дуже приязно, всадили за стіл, частували, розпитували, розповідали про витівки своєї молодості.
Злата слухала цих неймовірних жінок, котрі, незважаючи на свій поважний вік, вміли насолоджуватися життям і цінувати кожну його мить, та раділа зустрічі з ними. Вони були зовсім не такі, як її бабуся. Зовсім інші. І мова не про зовнішність. Вони жили іншим життям, у них були інші цінності, у кожної була своя складна доля, але попри всі життєві негаразди вони не розгубили свого прагнення жити, біди їх не зламали.
Лілія Семенівна дивилася на Злату з лагідною усмішкою. Виявляється, вона знала про неї майже все. Коли тільки Артур встиг їй розповісти?