Лілія Семенівна, бабуся Артура, жила в Києві, у провулку Артилерійському, 11, в чотириповерховому будинку 1933 року будівництва. Тихе місце — подвір’я будинку виходило прямо в парк “Нивки”. Правда, поруч з сусідньої вулиці до будинку впритул наблизилися новобудови, проте двір залишався ще тихим.
Трикімнатну квартиру на першому поверсі отримав її покійний чоловік, Леонід, ще до шлюбу з нею. Він був військовим, під час другої світової втратив ногу майже на рівні паху і дуже комплексував з цього приводу. Він не мав родини, тому брат з сім’єю вже потирали руки в очікуванні отримання спадку.
Леонід викладав в артилерійському училищі, хоча міг спокійно сидіти на пенсії. Міг, але самотність тисла на нього і він йшов до людей, а серед галасливих студентів і дні минали легше.
Познайомився він з Лілею, коли лежав у військовому госпіталі, де вона була на практиці від медучилища. У Леоніда в грудях був уламок, котрий з тодішнім рівнем медицини не було можливості дістати, і уламок час від часу нагадував про себе.
Гарненька молода медсестричка дуже подобалася пацієнтам. Леонід не був виключенням, але велика різниця у віці, майже 21 рік, стримувала чоловіка. Він пригощав дівчину різними смаколиками, охоче слухав її щебетання, іноді щось розповідав про себе.
Не бачити їхньої взаємної симпатії не міг хіба що сліпий. Почалися глузування й неоднозначні жарти, їм почали приплітати роман і різні притуляння по закутках, які вони собі, насправді, не дозволяли. Інформація про “негідну поведінку” дівчини досягла медучилища і її викликали “на килим”.
Молода наївна дівчина, почувши про себе ВСЕ, розплакалася. Коли прийшла в госпіталь і зустріла там Леоніда — спочатку втекла, але він знайшов дівчину і почав розпитувати про причину її смутку. Ліля розповіла йому абсолютно все, а він, неочікувано для дівчини, сказав, що оскільки все одно вже говорять, то давай так і зробимо. І покликав її заміж. Вона обіцяла подумати. Леонід їй подобався, але різниця у віці її лякала. Їй на той момент було лише 18, а Леоніду — вже 39.
Це був 1961 рік. За аморальну поведінку Лілю хотіли виключити з медучилища, почувши про це, Леонід одягнув парадну форму, всі свої нагороди і поїхав до медучилища, в якому навчалась Ліля. Відбулася дуже серйозна розмова з керівництвом. Її не виключили, а через місяць вони таки розписалися.
Поява в Леоніда молодої дружини дуже схвилювала його родичів, були різного роду претензії й відверті образи, але чоловік швидко позакривав усім роти і оберігав своє щастя до останнього подиху…
Ліля ніколи не шкодувала про свою згоду стати дружиною Леоніда. Він був дуже хорошим чоловіком і прекрасним батьком. Коли 1963 року народилась Лідія, мама Артура, то Леонід взяв на себе мало не всі обов’язки по догляду за дитиною, лиш грудьми не годував. Він ніколи не сподівався на щастя батьківства, і тут доля подарувала йому Лілю і маленьку донечку Ліду…
Проте… уламок, котрий сидів в грудях чоловіка, не дав насолодитися подружнім життям достатньо довго. Їхній шлюб протривав всього лише шість безмежно щасливих років… Коли Леоніда не стало — Ліля була вагітна вдруге. Смерть чоловіка, а також претензії родини його брата щодо квартири, суди і скандали, призвели до того, що другу дитину вона втратила…
Підтримку, несподівано для себе, Ліля знайшла в своїх сусідках. Олександра, чи то Леся і Геннефа, або коротко просто Гена. Жінки були старшими за Лілю майже на десяток років, також дружини офіцерів і, за збігом обставин, також медсестри. Вони допомагали їй пережити втрату чоловіка, війну з жадібними родичами, переоформлення чоловікової пенсії й пільг на себе, допомагали піклуватися про доньку, жартома називаючи малечу “донькою полку” і не давали впасти в депресію.
Лишившись вдовою в 24 роки, заміж Ліля більше не вийшла, хоча подруги намагались її з кимось познайомити. Всі кандидати не витримували порівняння з Леонідом і засмучували жінку. Згодом вже ніхто не намагався влаштувати її особисте життя.
Йшов час, подруги підтримували одна одну, старіли і вже потребували догляду. Леся зламала шийку стегнової кістки, Ліля жила певний час у неї і доглядала, звільнивши квартиру для родини доньки. Коли донька переїхала до квартири свого другого чоловіка — Ліля забрала подругу до себе, на перший поверх, бо ходила Леся погано, спускатися з третього поверху на прогулянки було проблематично.
Перший поверх давав змогу виїжджати в парк. Онук Лесі, також військовий, привіз інвалідного візка, і подруги почали їздити на прогулянки в парк, а в квартирі Лесі невдовзі поселився інший онук з родиною, і частенько заглядав до бабусь на пироги, охоче виконуючи різні доручення, переважно, з доставки продуктів.
Гена з віком майже втратила зір. Це ускладнювало їй самостійне проживання і Ліля забрала її до себе також. Квартиру Гени вони здали в оренду подружній парі, кошти частково йшли на спільний бюджет і збирались Гені на операцію, бо приймати від когось фінансову допомогу та не хотіла. Все сама.
Так і жили три подруги в одній квартирі, доглядаючи і підтримуючи одна одну. Ліля була наймолодша з усіх, вона була 1943 року народження, а обидві її подруги були 1932 року, але то — лише цифри у паспорті. В душі жінки лишалися молодими і могли дати фору будь якій молодій дівиці по якості й кількості дурниць у їхніх головах.