Артур раніше любив бувати у своєї бабусі, але присутність її подруги, а потім вже і двох, змушувала його приїжджати все рідше. Спілкувалися частіше телефоном.
Лілія Семенівна цікавилась його життям. Вона дзвонила Артуру щотижня. Він був не єдиним її онуком, але найулюбленішим. Причина була очевидна і прихована від усіх водночас. У Артура були такі ж карі очі, як і в її Леоніда, хоча сам хлопець пішов у рід свого батька, але дивлячись йому в очі, вона затамовувала подих, милуючись такими рідними очима… У Ліди, його матері, очі теж були карі, але занадто світлі. Зовсім не такі…
— Дівчата, у нас сьогодні будуть гості, — заявила вона, зайшовши до зали, де саме прокинулись і одягались її подруги.
— Гості — то добре. А хто? — поцікавилась Гена. Висока сива жіночка з мутними білими очима, розчісуючи гребінцем довге густе і сиве волосся, яке вона потім заплете в косу і закрутить на голові у “дульку”.
— Приїде Артур зі своєю дівчиною.
— Дівчиною? — вдавано здивувалася Леся, маленька пухкенька жіночка, — А хіба він у тебе по дівчатам? Хіба ж він не той-во?
— Звісно, що по дівчатам! Лесюню, у нього з цим все добре, він не ТОЙ-ВО, — обурилась Ліля.
— Ну, добре. Чим будемо пригощати? — засміялася Леся.
— Можна рибу запекти чи м’ясо потушкувати, — запропонувала Гена.
— О, і картопляне пюре на гарнір, — підтримала Леся.
— Так, але що? Рибу чи м’ясо? — Ліля хотіла конкретики.
— Треба і те, і інше. Ми ж не знаємо, що його дівчина любить більше, — знизала плечима Гена, — якщо що, то ми ж потім доїмо. Не пропаде.
На тому і вирішили, що треба готувати обидва варіанти і ще щось солоденьке. Леся в цьому — спец.
Злата прокинулася в ліжку сама. Стало якось тривожно: вчора ввечері Артур був сам не свій. Не побачивши його на балконі, одягнула знову його футболку: могла й свою, але в ЙОГО ходити було приємніше. Пішла шукати Артура на кухню.
Він говорив по телефону, пояснюючи комусь, що про свій виліт на два тижні пізніше він домовився з Паскалем особисто. Що це не принесе фірмі жодних проблем, тому підстав для паніки він не бачить. Але співрозмовник не вгамовувався, і Артур знову терпляче повторював про особисту домовленість з голландським партнером щодо двох тижнів і його віддаленого підключення при потребі.
Злату він помітив одразу ж, як вона увійшла, простягнув до неї руку, і коли вона наблизилася, притягнув до себе, терпляче пояснюючи відсутність загрози штрафних санкцій.
— Артуре, сподіваюсь, що твої вибрики ми і справді переживемо без фінансових втрат, — прозвучав жіночий голос.
— Навіть не сумнівайтесь, — сказав Артур і жінка відключилася.
Він поклав телефон на підвіконня і обійняв Злату обома руками.
— Доброго ранку, — він усміхнувся. Здавалося, що вчорашня тривога трохи відступила від нього, хоча напруга все ж відчувалася.
— Доброго, — вона задивилася в його очі, котрі зараз, при яскравому сонячному світлі, набули неймовірного відтінку, — Ти знав, що в тебе очі кольору кориці?
Вона часто думала про це, але фраза злетіла з її губ неочікувано для неї самої.
— Що? — здивовано перепитав Артур.
— Кориці… — їй стало трохи незручно, мабуть, це прозвучало як дурниця, але відступати пізно, треба пояснювати. — Такий оксамитовий теплий коричневий колір… я помітила це, коли ми лиш познайомились… але не було нагоди сказати…
Артур не очікував почути щось подібне, був трохи здивований, хоча фраза здалась йому дуже милою. Слова щирі й прості, без хитрощів і прихованого змісту. Озвучена думка, асоціація, котра виникла в п’ятнадцятирічної дівчинки колись давно і прозвучала через чотири складні роки… Таки це дуже мило й зворушливо.
— Ні, не знав. Мені ще ніхто такого не казав. Ти перша.
Нависла пауза. Злата подумки вже картала себе за необдумані слова, але Артур несподівано майже пошепки запитав:
— Тобі подобається кориця?
— Так…
— Дуже?
— Це моя улюблена спеція… — Злата усміхнулась і зустріла його поцілунок, від якого цей ранок ставав насправді ДОБРИМ, світлим і ясним. Було затишно, спокійно й безпечно. Як у раю…