По щоці Злати потекла сльоза.
— Але чому, Жанно?.. Вона ж дружила з моєю мамою…
— Я не знаю… Мені так соромно за все це… пробач… — гірко вимовила руда, ковтаючи сльози.
— Жанно… — голос Злати почав тремтіти.
Артур запаркувався на узбіччі, увімкнув аварійку, і забрав у Злати телефон.
— Жанно, — сказав він, — я змушений перервати вашу розмову, продовжите іншим разом. Вибач.
Він вимкнув розмову і поглянув на засмучену Злату. Вона сиділа, заламуючи пальці й плакала, сльози капали на синю сукню, утворюючи темні, майже чорні, плями на тканині.
Схилившись до неї, згріб її в свої обійми.
— Сонечку… Минуле не змінити, на жаль. Не плач.
— Але ж вона… вона дружила з мамою…
— Можливо, це твоя мама з нею дружила, а Рая просто приймала, як належне?
— Належне?.. — Злата відхилилась і поглянула йому в очі.
— Є така проблема, що люди часто судять про когось і оцінюють людину по собі. Вкладають у вчинки людей власні, не властиві для інших, наміри, очікування і сподівання. Всі люди різні. І кожен переслідує лише свої інтереси, кожен — сам за себе. Я вже казав тобі, що ти занадто добра. Твоя матір була такою ж, за словами тих, хто її знав. Вона вірила людям. А людям вірити не можна.
— Але ТОБІ я вірю… — вона дивилася широко розкритими очима, щиро бажаючи почути запевнення, що йому можна вірити завжди і у всьому.
— Для мене твоя довіра дуже важлива, але ти маєш розуміти, що я також можу засмутити тебе і не виправдати твоїх сподівань. І хоч як би сильно я тебе не кохав — я теж можу образити тебе або завдати болю… Ненароком, але таке може статися. Тому потрібно говорити. Про все. Знати точки зору і погляди на ті чи інші питання, щоб часом якийсь вчинок не став прикрою несподіванкою і не призвів до розчарування.
— Ми майже не говоримо з тобою… — вона не відводила від нього очей.
— На жаль, це так… — він кивнув. — Не говоримо… не до того… Я дуже хотів, щоб ти стала моєю. Не міг чекати, визнаю, що вчинив егоїстично, але я не виправдовуюсь і ні про що не шкодую… Ми почали не зовсім так, як треба. У нас не було довгих красивих залицянь і романтичних побачень, але я намагатимусь надолужити всі ці моменти в майбутньому. Обіцяю.
— Що може розчарувати тебе в мені? — тихо запитала Злата. Вона хотіла знати причину, щоб не припуститися цієї помилки в майбутньому. Просто не робити того, що його розчарує. Адже ж все просто, чи не так?..
Артур довго мовчав, підбираючи слова, його погляд блукав десь за межами салону авто і нарешті він сказав.
— У мене набагато більше шансів розчарувати тебе, Сонечку… Коли ти почуєш про мене щось, що не буде відповідати твоїм уявленням… обов’язково поговори зі мною про це, не приймай необдуманих рішень.
— Щоб не вийшло, як у Валі?
— Так. Сумний досвід твоєї сестри занадто яскравий приклад того, як робити не слід…
— Добре, я поговорю, щоправда, не знаю, що це може бути…
Артур усміхнувся.
— Та що завгодно. Коли почуєш, що я блукав ночами в дитинстві по квартирі,чи розбив комусь ніс, наприклад. Обов’язково запитай, чи це правда.
— А ти блукав вночі?
— Я — ні, Артем — так. Розбитий ніс тебе не здивував?
— Ну, ти ж побив дядька Толіка… Тому ніс мене не здивував.
— Так, трохи побив, — Артур кивнув. Як добре, що Злата не бачила, в якому стані той дядько був. Вона б, мабуть, почала його боятися…