✾ 24

Хиткою ходою Злата зайшла до малої кімнати, зачинила двері і притулилася до них спиною.

— Злато… — почула вона переляканий голос Жанни. Та вже познімала постелі і гралася в телефоні, сидячи в кутку дивана. Побачивши заплакану подругу, котра ледь трималася на ногах, Жанна злякалася… Вона кинула телефон і підбігла до подруги, а та впала їй в обійми.

ЦІ БРАТИ!!!… Повбивала б…

— Злато, що цей псих зробив з тобою?.. 

— Все добре, Жанно, не хвилюйся…

— Ага, в тебе прямо на обличчі написано, як “все добре”. Він що, садист? Він зробив тобі боляче?

— Жанно… — Злата відхилилася від подруги, — він був дуже ласкавим і ніжним зі мною. Справді, Артур не ображав мене, навпаки…

З очей Злати потекли сльози.

— Злато, бляха-муха, що трапилося?! Якщо він не ображав тебе, то чому ти ревеш, як дурна?!

— Він… він збирає пластичних хірургів… На консультацію… Щоб… — Злата закрила обличчя руками і сповзла вниз, сівши на підлогу..

— Пластичних хірургів?… Він хоче зробити тобі пластичну операцію?.. Слухай, так це ж круто! Злато! — Жанна зраділа. Попереднє бажання піти і вбити обох братів прямо на кухні змінилось на два інші: піти потиснути Артуру руку; Артем… його можна таки і прибити.

— Що круто, Жанно?..

— Ну, ти ж повернеш назад собі своє миле личко, подружко. Ти ж мріяла про це. Чому ти плачеш? Це ж чудова новина!

— Жанно, ти хоч уявляєш, скільки це буде коштувати?..

— Він за це береться, отже, впевнений у своїх можливостях. І я б тобі радила триматися за цього хлопця руками, ногами, зубами і всім чим тільки можеш, бо, повір мені, далеко не кожен здатен на такі вчинки. Не кожен… І я маю тобі ще дещо розповісти про нього.

— Що? — Злата поглянула на подругу.

На обличчі руденької грала загадкова посмішка, і дівчина присіла поруч.

— Ти, подруго, навіть не уявляєш, у якому особливому місці провела цю ніч…

— Його спальня…

— Так. Саме ЙОГО. І, якщо вірити словам Артема, а головне, його перекошеній пиці, то ТИ — перша з усього жіночого роду, кого він туди пустив, — промовила Жанна, киваючи головою, надаючи своїм слова додаткове підтвердження.

— Перша?… Та ні. Цього не може бути. Він же хотів одружитись, у нього була наречена, вона точно там була… — Злата недовірливо поглянула на Жанну, котра заперечливо хитала головою, хитро посміхаючись.

— Ні, її там не було.

— Я не вірю… — видихнула Злата.

— Не віриш — запитай у нього.

— Таке я питати не буду… 

— А я б запитала, — гмикнула Жанна. — То що, подруго? Тебе можна привітати? Ти тепер жінка? — руденька штовхнула подругу плечем, — І як воно було?

— Ну тебе, — Злата сором’язливо посміхнулась і залилася рум’янцем.

— По очах бачу, що сподобалося. Давай, колись.

Злата згадала ніч… і ранок… приємне тепло почало оживати в її животі при згадці всього, що з нею відбулося. Вона усміхнулася.

— Я навіть не уявляла, що може бути так добре… — промовила вона замріяно.

— А буде ще краще, от побачиш. І ти не дуркуй, не відмовляйся від операції. Він же для тебе старається.

— Мені незручно — він стільки витрачає…

— То радій, що на тебе, а не на іншу. Справжній чоловік свою кохану жінку забезпечує і оберігає, Артур у тебе саме з таких.

— Він ніколи не казав, що кохає мене… — сумно сказала Злата. — Казав, що я важлива, але що кохає — ні.

— Ну… значить ще скаже. Я вважаю, що набагато важливіше не те, що він каже, а те, що він робить.

— Так… — Злата кивнула головою.

Попри все, що відбулось між нею і Артуром, вона не розуміла, чим виявилася цікавою для нього. Чому такий гарний, розумний і небідний чоловік звернув на неї увагу? Колись вона була симпатичною, але зараз…