В кабінеті будинку родини Олексія Петровича, сидячи навпроти Людмили в кріслі біля столу, вона слухала про консиліум, котрий збереться у вівторок об 11 годині дня в клініці пластичної хірургії, до якої їхня родина зверталася раніше. Що це прекрасна нагода отримати консультацію від найкращих лікарів, бо двоє з них приїхали з-за кордону на конференцію й погодились її оглянути. Що жити вона буде тут, в цьому домі. Про аналізи і проби, які будуть призначені, мабуть, на наступний день. Про те, що клініка хороша, за якість обслуговування можна не хвилюватися. Що у Лізи майже не лишилося сліду… Вона слухала… а думала лише про понеділок. Артур їде…
— Злато, що скажеш? — звернулася Людмила до неї.
— Я не знаю, — вона знизала плечима.
— Тобто не знаєш? Ти ж хочеш позбутись шрамів?
Злата поглянула на Артура. Він стояв спиною до неї, біля вікна, склавши руки на грудях, і також був мовчазним слухачем монологу Людмили.
— Мабуть… — видавила вона з себе. Про що він думає? Відколи вони тут — він мовчить.
— Мабуть? — здивувалася Людмила. Артур повернувся до них.
— Людмило… Можеш залишити нас на п’ять хвилин? — запитав він, наближаючись до крісла, в якому сиділа Злата.
— Добре… — з сумнівом сказала жінка, але таки вийшла, залишивши їх самих.
Артур, підійшовши впритул, присів перед кріслом Злати. Їхні очі опинились на одному рівні.
— Злато… — він поправив її волосся обома руками, і лишив руки на плечах, — будь ласка, погоджуйся. Ти ж хочеш цього.
— Ти сказав, що у мене нема вибору, а тепер хочеш моєї згоди? — її голос тремтів.
— Ти не так мене зрозуміла, Сонечку. Я говорив про те, що буду піклуватись про тебе, що тобі потрібно звикнути до цього, і саме в цьому ти не маєш вибору. Я не припиню це робити. Якщо ти боїшся операції — можеш відмовитися від її проведення. Я не наполягатиму. Але хіба тобі не цікаво знати, які в тебе шанси? Треба просто піти на консультацію й вислухати думки людей, які займаються вирішенням подібних питань професійно, щодня, вже багато років. Знати, які є варіанти. Невже ти не хочеш?
— Хочу… — прошепотіла, бо сказати вголос просто не могла.
— Розумниця, — він усміхнувся.
— Але ж ти їдеш… Я… без тебе… Мені страшно… — промовила вона пошепки, ковтаючи слова, але він їх зрозумів. Наблизився, поцілував і пригорнув до себе. А Злата неочікувано заговорила…
Її прорвало. Плутаючись у словах, ковтаючи їх через сльози і збите дихання, чи не вперше в житті, вона говорила комусь абсолютно все, що відчувала і думала. Про те, що він змінює її життя, відкриває для неї стільки всього нового, що не уявляє, як тепер бути, коли його не буде поруч, що злякалася його слів, бо все життя вона не має права на власну думку, не має вибору і за неї постійно хтось вирішує, що не розуміє, чому Артур хоче їй допомогти, бо вона не варта його старань і допомоги, і навіщо потрібна йому з усіма своїми проблемами, що вона приносить йому лише неприємності з рідними і великі витрати, і що він — це найкраще, що сталося з нею за все її життя і не розуміє, чим така особлива, і хто вона йому, і що дуже сподівається, що робить він це все не через жалість…
Артур слухав цей потік слів перемішаних з болем і сльозами. Він не міг розібрати деякі слова, але загальний зміст сказаного розумів.
— Я кохаю тебе, — сказав він їй на вушко, обійнявши трохи міцніше, ставши на одне коліно, щоб краще тримати рівновагу. Злата схлипнула і замовкла, принишкла в його обіймах, боячись дихати і намагаючись усвідомити значення почутого. ВІН її КОХАЄ…
Людмила зазирнула в кабінет і відійшла, зачинивши двері.
— Що там? — запитав Олексій, підійшовши до неї.
— Треба дати їм ще трохи часу, — сказала вона, відводячи чоловіка до вітальні. — Там дуже делікатний момент.
— Хто б мені сказав, що Артур так зміниться з появою цієї дівчини — ніколи б не повірив, — сказав він, не приховуючи здивування.
— Він не змінився, любий. Він був таким завжди, — жінка проходжувалась по вітальні, обхопивши себе руками, — Знаєш, спостерігаючи за ним, я усвідомлюю, що всі ці роки ми його і не знали. А все ж було на поверхні. Взяти хоча б ту ситуацію з Лізою…
— До речі, про Лізу. Ти помітила, що вони зі Златою — схожі?
— Так, помітила, — Людмила кивнула.
— А де вона зараз? Щось дуже тихо.
— Пішли з Жанною якусь гру на ноуті дивитись… Ігромани.
Артур і Злата невдовзі вийшли з кабінету. Він обіймав її за плечі, і трохи тремтячим голосом дівчина повідомила, що згодна на консультацію.
Пообідавши у Олексія вдома, рушили в путь. Наступним пунктом був Ірпінь.