Ніла Іванівна була невисокою сивою жіночкою з тонкими рисами обличчя, сірими очима і маленьким носиком. Дивлячись на неї ставало зрозуміло, на кого схожий Матвій. До багажника відправився ящик з медикаментами для табору і величенька валіза з її особистими речами. Олексій Петрович поступився їй своїм місцем поруч з Артуром. Сівши на переднє сидіння, жінка повернулась y салон і пильно оглянула дівчат вивчаючим поглядом. Просканувавши кожну, посміхнулась і солодко промовила:
— Рада з вами познайомитись, Жанно і Злато. Хто я, думаю, ви знаєте.
— Так, знаємо, — закивали дівчата.
— Багато про вас чула від Стелли Аркадіївни…
— О, ми не сумніваємося, — Жанна хмикнула. Вона уявляла це перемивання кісточок двом великим грішницям між двома найкращими подругами.
Ніла Іванівна зміряла її ще раз оцінюючим поглядом і повернулась до Артура, котрий сів за кермо.
— Артуре, я знаю про твоє захоплення швидкістю, тому їдь повільно.
— Повільно — це скільки?
— Думаю, 80 буде достатньо.
— Ні, — коротко відповів Артур і, завівши двигун, почав від’їжджати від будинку пастора.
— Що ні?
— Я збираюся дістатись до Решетилівки сьогодні, а не завтра. Тому, або пристебніть паски безпеки і насолоджуйтесь поїздкою, або давайте я завезу вас на автовокзал і ви проїдете автобусом. Але мушу вас попередити, що навіть рейсові автобуси їздять швидше названої вами швидкості
— Артуре… — вона обурено подивилася на нього. — Як ти…
— Ніло Іванівно, я не перший раз за кермом. Не бійтесь, довезу вас цілою і неушкодженою. Мені неприємності не потрібні. В цьому авто я везу не лише вас, а й дуже дорогих для мене людей, — при цих словах він поглянув у дзеркало, де зустрів погляд Злати і усміхнувся їй. — Тому безпека — понад усе.
Злата заснула, лиш вони дістались Борисполя. Жанна підмостила подрузі подушку під голову, вкрила її пледом, і дівчина проспала всю дорогу. Артур намагався вести обережно, без ривків, і оминав ями, щоб не турбувати її сон.
Пирятин, Лубни, Хорол… І, нарешті, Решетилівка. Поворот з траси Е40 на вулицю Франка, трохи ґрунтовки і ось вже ворота пансіонату.
Відчувши зупинку, Злата підняла голову, сонно роззираючись. Артур з чистою совістю посигналив, щоб відчинили ворота.
Стелла Аркадіївна розсипалась солодкими лестощами перед подругою, обіймала і виціловувала її, запрошуючи до їдальні. Навіть Фелікс Антонович і Матвій поводились стриманіше.
Артур відчинив Златі дверцята, подав руку.
— Відпочила? — запитав із турботою.
— Так, — Злата усміхнулась, — Таке відчуття, що я не була тут тиждень, хоча минула лише доба. Стільки всього сталося…
— Ти права, сталося дуже багато, — він теж усміхнувся, і щоки дівчини почервоніли.
— Ти зараз підеш малювати?
— Так. До вечері ще є час. Треба наздоганяти.
— Я б допоміг, якби вмів малювати. Можу надати лише моральну підтримку, ну, ще музичний супровід, — він посміхнувся.
— Було б непогано… а музика “пристойна”?
— Ну… З цим можуть бути проблеми… — він криво осміхнувся.
— Тоді краще не треба, — Злата засміялась.
Вони стояли біля відкритих задніх дверцят авто, тримаючись за руки, не помічаючи пильних поглядів, направлених на них з їдальні.
— Як кіт біля сметани, — повільно вимовила Стелла, спостерігаючи за парою.
— З твоїх слів я уявляла дівчат дещо інакше, — сказала Ніла.
— Ой, Ніло, я рахую години і хвилини, коли ці дівчата вже поїдуть звідси. Тут і до появи Артура були з ними проблеми, а тепер взагалі спокою нема. Оце трохи від них перепочили, як дочекатись п’ятниці — не знаю…
— Вони мають їхати цієї п’ятниці?
— Так. З Житомира прибуде бус, буде їхати назад — забере цих халдейок.
— Ще пару днів, Стелло.