— Ти можеш дати мені води і соди? Загострення гастриту, печія мучить — не можу вже, — сказала Фурія, спираючись на стільницю.
— Ось, будь ласка, — Степан налив їй відфільтрованої води, поставив пачку соди і дав чайну ложку. Простежив, як вона набрала трохи менше половини білого порошку у ложку, додала до води і, змішавши, випила, поклавши ложку випуклою стороною вниз на краї склянки.
— Дякую… Це мене рятує…
— А медпрепарати не пробували?
— Степане… Які препарати? Це ж від нервів. Я хворію вже більше двадцяти років…
— Лора нещодавно вчила захворювання кишково-шлункового тракту, так там відкрили бактерію, яка викликає оці всі гастрити. Може вам було б варто піти до гастроентеролога і нормально обстежитися?
— Лора… Гм… Може… Але я тут не для цього.
— А для чого? — Степан сперся на стільницю.
Кіра Дмитрівна з сумки, що висіла на її плечі, дістала поважного розміру паперову папку з документами і фото.
— Пам’ятаєш, ми з тобою намагалися хоч якось підлізти до Громова?
— Це було давно і мене це вже не цікавить.
— Він сидів собі спокійно на Забайкаллі, продавав тихенько зброю і техніку колумбійській наркомафії, а тепер він шукає виходи на Африку. І йому потрібна людина, котра в темі. Ти — ідеальний кандидат. Ти для нього — не чужий і він дуже зацікавлений у співпраці з тобою.
— Я пас.
— Я знала, що ти скажеш це… Але є одна інформація, котра змусить тебе передумати. Це копії. Оригінали у Москві, я можу організувати тобі доступ до архіву і ти зможеш особисто ознайомитися з усіма матеріалами, — Кіра Дмитрівна дістала ще одну папку і поклала поверх першої.
— Забагато тексту. Що це?
— Результати розтину твого батька…
— До чого тут мій батько? — Степан насупив брови.
— Стефане… Твій батько не зводив рахунки з життям… Його вбили. За наказом Громова.
Він мовчав і пильно дивився на Фурію. Не схоже, що кураторка обманює, але сам факт того, що всі ці роки вона не казала йому правди, змушував насторожитися.
— Ось, поглянь. Не варто мати медичної освіти, щоб зрозуміти, що людина не могла сама собі завдати таких ушкоджень… Хочеш, я покличу Лору? Вона підтвердить мої слова.
— Не потрібно вплутувати у це Ларису, — Степан підійшов і відкрив папку. На першому ж чорно білому фото він побачив тіло свого батька, що лежало на килимі біля ліжка. Степан добре пам’ятав цей килим. Він лежав на підлозі спальні батьків у їхній квартирі в Монголії… Руки батька були зв’язані за спиною, ноги обплутані маминим шарфом… Все його тіло вкрито ранами і крововиливами. Рани різні — ножові і вогнепальні. Степан похмуро оглянув фото і перегорнув його. Наступне фото містило спотворене обличчя батька. Степан закрив папку, — Чому ви раніше не показували мені це?
— Я не хотіла, щоб ти зірвався і наробив дурниць… Зараз саме час наблизитися до Горомова і поквитатися за все.
— Мене не цікавить помста, — Степан розвернувся до Фурії.
— Що?.. — жінка здивовано поглянула на нього. — Ти хочеш сказати, що пробачиш йому катування і вбивство свого батька?..
— Це не поверне його до життя.
— Стефане… мені соромно за тебе, з цією дівулею ти розм’як!
— Мені байдуже, що ви про мене думаєте.
— Ти ж можеш переглянути папери по зброї і сказати, що ти про це все думаєш?
— Можливо.
— Можливо?
— Ви питаєте — я відповідаю. Кіро Дмитрівно… Я розумію, яку ви затіяли гру. Ви навмисне розповіли Громову про мене. Знаю, що ви не хочете мене відпускати, але я більше не хочу копирсатися у цьому всьому. Я хочу жити НОРМАЛЬНИМ життям.
— Нормальним, кажеш… Громов хоче тебе бачити своїм агентом. І в Африці, і в Колумбії.
— Я ніколи не працював в Латинській Америці.
— Він тебе навчить.
— Ні!
— Ти ж не хочеш, щоб домовлятись довелося використовуючи Ларису? — Кіра Дмитрівна посміхнулася, бо почувши ім’я дівчини, Степан прикипів до неї повним люті поглядом. — Бачу, до тебе починає приходити розуміння…
— Ви не посмієте.
— Я? Чи він?