Дорогою додому вона ніяк не могла зрозуміти, чому герой не спробував ще раз вилізти і лягти поруч з дівчиною на того “плота” — місця вистачало і він би не замерз.
— Лоро, ну це ж фільм. Так задумано. З чого б тоді ви всі плакали? — намагався заспокоїти її Степан, керуючи авто.
— Стільки людей загинуло…
— Так. Але то було давно, а ти так переживаєш, ніби це трапилось щойно у тебе на очах. Не варто так засмучуватись і переживати через фільм.
— Я не переживаю… Я не розумію його вчинку. Ну чому він не спробував?
— Чужі вчинки дуже важко розуміти.
— Але невже не варто спробувати ще раз, якщо на кону життя? Врятувати і себе і її?
— Він міг її звідти скинути і вона б втопилася, а так вона точно вже перебувала у безпеці. Для мене — твоя безпека теж дуже важлива, — він усміхнувся до Лариси.
— Якби ми були на їхньому місці — я б не лежала. Я б не заспокоїлась, поки ти не піднявся б до мене, або я б спустилась до тебе… Я б не лежала… Як можна було спокійно лежати, якщо він був у крижаній воді?
— Наядо, не нервуйся ти так. Це ж кіно, мАла.
— Так, кіно… але ж у житті теж так буває…
— Буває. Часом, доводиться робити важкий вибір. Іноді, рятуючи когось, можеш людину ненароком скалічити чи втратити. А буває, що завдаючи значної шкоди — ти все ж її рятуєш. Це дуже складно.
— Наприклад, завдаючи шкоди? — Лариса здивовано поглянула на Степана.
— Наприклад, — він зітхнув, дивлячись на дорогу. — Наприклад — коли потрібно стріляти у терориста через заручника.
— Як через заручника?
— Отак. Прямо крізь людину.
— Таке буває? — Ларису вразило почуте.
— Буває, мАла. Є така практика. Іноді, щоб врятувати людину, доводиться зробити їй дуже боляче.
— Це жахливо…
— У світі бувають такі речі, про які не хочеться ні чути, ні говорити. І життя на кону — це не причина для його порятунку. Бо все залежить від того, чиє воно. Чи це чиєсь абстрактне життя, до якого абсолютній більшості людей байдуже, чи дуже важлива у світовому масштабі людина.
— Хіба не кожне життя важливе?
— На словах — важливе, а на практиці — ні.
Наступного дня поїхали до селища. Травневі свята. 2 травня було суботою. Хризонівна вже майже змирилася з думкою про те, що Лора скоро стане дружиною Степана. Якихось пара місяців і все… Запропонувала влаштувати обід. Запросила Людмилу і Тетяну, Ніну Григорівну з Андрієм Семеновичем, котрі вже тихенько розписалися за цей час — от і привід виставитися. Приїхав Єгор, якого запросив Степан — в будинку Бондарів є вільні кімнати. Надамо тобі притулок…
Коли всі сіли за стіл, і Єгор ходив колами розливаючи шампанське, до зали, несподівано, зайшла… Кіра Дмитрівна. З її появою Лора відчула, як холод підкрався до спини.
— Як вас тут всіх багато… — протягнула вона.
— О! Кіро Дмитрівно! Доброго дня! Сідайте до нас, — повернулася до неї Віра Хризонівна.
— Ні, дякую, — сказала вона, усміхаючись.
Андрій аж залип на вродливу блондинку. Ніна штурхнула його у плече, і він опустив погляд.
— Але я не маю на це часу. Я б хотіла Стефана на два слова.
— Це так терміново? — уточнив він, не піднімаючись з-за столу.
— Стефан? — перепитав Єгор.
— Стефане, це терміново і дуже важливо.
— Але я відходжу від справ.
— Ще два місяці ти працюєш під моїм керівництвом, тому будь ласкавий, вийди з-за столу. Є важлива розмова…
Кіра Дмитрівна пішла на кухню. Степан посидів декілька секунд і, підвівшись, пішов за нею. Фурія зачинила за ним двері. Лариса намагалася заспокоїтись, але серце вистрибувало з грудей — Фурія приїхала не просто так… Хризонівна між тим пояснювала всім іншим, що Стефан — справжнє ім’я Степана. Але він малим його дуже соромився і обрав більш звичну для всіх форму. Так простіше.