Злата чекала його появи онлайн, хвилюючись. Адже Артур може затриматися в барі, або когось там зустріти й зависнути надовго. Навіть у своїх найсміливіших фантазіях Злата й уявити не могла, що колись витворяв Артур на подібних посиденьках. Якби знала, то здивувалась би тим змінам, які з ним відбулися.
Коли він засвітився онлайн — вона сама натисла виклик.
Артур сидів, як звичайно: після душу, з кавою.
— Привіт, — вона не помітила по ньому будь-яких ознак, що він кудись сьогодні ходив.
— Привіт, Сонечку.
— Ти так рано…
— Випив кухоль пива й пішов. Завтра ж на роботу. Вони планують у п’ятницю поїхати за місто: там будуть відриватися.
— Ти теж поїдеш?
— Ні, я не поїду.
— Чому?
— Я маю здавати додатковий проект. Буду зайнятий. Лишається мало часу до від’їзду, хочу все встигнути.
— Ти казав, що у тебе є якась новина.
— Так, є.
— І яка? — Злата усміхнулася, в її очах світилася цікавість.
— Я сьогодні розмовляв з власником однієї фірми, їхній центральний офіс знаходиться в Данії, в Копенгагені. Він запропонував мені контракт. З дуже хорошою оплатою. Спочатку на півроку, а далі — буде видно, — Артур усміхнувся й помітив, як на обличчі Злати усмішка почала зникати.
— Півроку?.. — пролепетала вона. Ці півтора місяці тривають для неї цілу вічність. А півроку вона не уявляла, як прожити без нього.
— Сонечку, він пропонує мені приїхати разом з дружиною.
— З дружиною?.. — вона не дуже розуміла, що відбувається. З якою дружиною він має туди їхати?
— Саме так. Чи ти передумала виходити за мене заміж? — примружившись, запитав Артур.
Від несподіванки Злата прикрила рота рукою. Серце вистрибувало з грудей, коли вона зрозуміла, що він говорить таки про НЕЇ. Звісно, що вона не передумала.
Артур перевів погляд на її руку, на котрій випирали досить великі гулі роздутих ендоекспандерів. На руках мала бути наступна, після цієї, операція — остання…
В середу Лілія Семенівна очікувала завершення операції в палаті. Коли Злату привезли, дівчина виглядала не такою блідою, як минулого разу. Все пройшло добре. Лікарі супроводжували її каталку, виглядали цілком задоволеними і, пам’ятаючи прохання Артура, ба запитала Бориса про те, чому він поцікавився, звідки Злата.
— Пару років тому я оперував одного гонщика, років тридцяти, котрий потрапив у аварію і були значні ушкодження вушних раковин. Обох. Був тривалий процес відновлення… Так от. Це було в Ризі. Як я пам’ятаю, мама його була з Риги, а тато — з Норвегії. Можу помилитися, це неточно. Батьки розлучені, там заплутані стосунки, але коли я побачив вашу дівчинку, то одразу ж згадав той випадок.
— Чому? — ба уважно дивилася на лікаря.
— Тому що до того разу я ніколи в житті не бачив таких синіх очей. І вдруге побачив тут.
— Перші були в того гонщика?
— Ні, у його матері.
— Матері?.. Я так розумію, що ви не скажете контакти тих людей…
— Ні. Не скажу, — він усміхнувся,— а навіщо вам?
— Річ у тім, що мама Злати виросла в дитячому будинку, куди вона потрапила після смерті своєї матері, бабусі Злати. Жінку привезли вагітну, зі значними травмами, і після пологів нещасна померла, нічого про себе не повідомивши. Артур не встиг розкопати цю справу через відрядження. Хоче зайнятися цим питанням по поверненню.
— Ну, нехай копає. Можливо, це просто збіг. Природа іноді творить дива. Зустрічаються схожі люди. На першій консультації була дівчина, Ліза, так вона майже копія Злати, але інший колір очей і волосся. Думаю, тут такий же збіг.
— А ви не могли б поцікавитись у тих людей, чи не зникали у них родичі?.. Ну, раптом… — ба піджала губи.
— Не маю звички турбувати своїх колишніх пацієнтів. Ну, але для Злати спробую щось придумати, — Борис поглянув на дівчину, що ще не відійшла від наркозу.
Злата лежала на спині, повернувши голову на правий бік. Ліве вухо було заклеєне. Операція пройшла добре, і Борис був впевнений, що коли все загоїться — вухо буде як рідне. Виглядала вона зовсім дитиною, слабкою і беззахисною. Ну як тут відмовиш у допомозі?