І цей лікар Бран… Він бачив когось схожого? Чи знає? Клієнт чи клієнтка? Такий колір очей не може бути дуже поширеним. Артур був упевнений, що цей лікар задавав такі питання саме через очі. Потрібно попросити ба поцікавитись у Брана причиною його зацікавленості “синьооким дивом”.
Ще Артем, сучий син, досі не домовився за експертизу…
— Артуре…— окликнула його Злата. — Ти мене чуєш?
— Вибач, Сонечку, я замислився… Можеш повторити?
— Я кажу, що нові препарати підійшли. Я, правда, не знаю в чому була проблема зі старими, але Яків Павлович сказав, що вони готові…
Проблеми були, Сонечку. Ще й які…
— А ти готова?
— Мені страшно… — прошепотіла Злата.
— Чому? — виглядала вона й справді переляканою, хоч особисто він не розумів причини цього страху. Ця операція мала бути легшою, ніж попередня, і не такою довгою.
— Не знаю… Це так складно пояснити. Ти — далеко… Борис Бран… Він мене лякає. Я його боюся.
— Боїшся?
— Дуже…
— Сонечку, він хороший лікар. Яків Павлович радив саме його, як прекрасного спеціаліста з отопластики, котрий здатен робити дива в різних складних випадках. Не бійся його, він же обіцяв тобі нове вушко. Проведе операцію і поїде, ти його більше не побачиш, — Артур зробив над собою зусилля, щоб підібрати слова для виправдання Бориса, якого сам би придушив, якби міг дотягнутися зараз…
— Так… Можливо, він і хороший лікар, але він так дивно мене сьогодні розглядав. В нього такі чорні очі… Як дві безодні.
Артур стиснув підлокітник крісла. От мудак…
Саме в цей момент до нього підійшов Алекс, високий темноволосий голландець, ровесник Артура, нагадав про вечірній похід у бар, помітив на моніторі вікно скайпу і Злату в ньому. Розплився у посмішці, помахав їй рукою, почав щось говорити, але вона не розуміла жодного його слова. Сиділа й насторожено усміхалася.
— Це Алекс, у нього сьогодні день народження, і він просить у тебе для мене дозволу, щоб я міг піти з ними в бар, — переклав Артур.
— Я його вітаю, — Злата усміхнулася. Артур переклав її вітання, але Алекс знову почав говорити. — А про бар — вирішуй сам… — Злата намагалася сказати це спокійним і рівним голосом, але той її підвів. Артур відправив Алекса, киваючи і махаючи руками, а потім поглянув на Злату.
— Я піду ненадовго, а потім повернуся на квартиру і ми, як завжди, з тобою поговоримо.
— Добре, — вона кивнула. Намагалася триматися, але було помітно, що новина про бар її засмутила. Про попередні його походи вона не знала, і навіть не здогадувалася. Він не казав, щоб не нервувала. Та й не було про що розповідати: він поводив себе просто зразково. А зараз Алекс робив цілком зрозумілі рухи, що символізували випивку, і перекласти його монолог якось не так навряд чи вийшло б.
— Злато, я не робитиму нічого, що могло б тебе засмутити. Ввечері, як завжди, я буду вдома. До того ж, у мене є для тебе одна дуже цікава новина.
— Новина?
— Так. Думаю, тобі сподобається, але давай поговоримо ввечері, — Артур усміхнувся.
— Заінтригував, хоч натякни…
— Ввечері, — Артур похитав головою, — я все розповім тобі ввечері.
— Ну, тоді до вечора…
Артур послав їй повітряний поцілунок і вимкнув зв’язок.
Артем!..
Артур написав брату, який, очікувано, був офлайн, щоб той негайно домовився про експертизу, і щоб на момент повернення Артура в країну вже був результат, що його амурні справи — не досить поважна причина стільки часу не виконувати свою обіцянку.
Артур був в Голландії вже п’ятий тиждень, за весь цей час можна ж було вже хоч щось зробити…