✾ 30

Для Злати цей від’їзд був не просто важливим кроком, він був чи не найпершим в її житті рішенням, на здійснення якого, вона ні в кого не питала дозволу. І Марина, і Розарія, до якої вони заїхали в лікарню перед тим, як поїхати до Києва, були просто поставлені перед фактом — вона їде з Артуром.

— Ти ж його взагалі не знаєш, — намагалась відмовити онуку бабуся. — А якщо він буде ображати тебе, коли ти станеш повністю залежна від нього? Не роби дурниць, щоб потім не плакати. 

— Він кохає мене і вже не один раз довів це своїми вчинками.

— Злато, він це робить, щоб домогтися тебе. Ти дуже наївна і довірлива, як твоя матір. Дівчинко… Коли Артур отримає те, чого хоче — ти станеш йому не цікава. Всі чоловіки — мисливці, їм цікаве саме полювання, а не вже спіймана здобич. Він пограється з тобою і кине. 

Злата не стала повідомляти бабусі, що здобич вже впольована. Так, вона мало знала про Артура, навіть Жанна більше видивилася в його квартирі інформації про нього, ніж вона сама. Вона й не розглядала нічого. Для Злати набагато важливішим був той букет почуттів, котрі вона відчувала поруч з ним і до нього.

Артур казав, що для них важливо говорити. Але говорити не хотілося… В машині вони майже не розмовляли, Злата напівлежала в обіймах Артура на задньому сидінні, він час від часу цілував їй шию й потилицю, вони переплітали пальці рук, утворюючи замок, або складали їх хаткою… і абсолютно нічого не говорили.

Коли проїхали Коростишів — у Артура задзвонив телефон, він прийняв виклик, навіть не поглянувши хто це.

— Слухаю, — відповів він на диво спокійним мелодійним голосом. Йому було добре.

— Артур? — пролунав здивований чоловічий голос.

— Так.

— Е… А що у тебе з голосом?

— В якому сенсі — що у мене з голосом? — здивувався Артур.

— Ти там що, обкурився? Такий голос, наче кайфуєш.

— Жеко, я нічого не курив. У мене є цілком легальний спосіб для кайфу, — сказавши це, Артур поцілував голову Злати, вона всміхнулася.

— Ти що, вже в Голландії?! Накурився? Ти ж наче казав, що в понеділок тільки летиш… — поруч з Жекою почувся дитячий голос, який щось істерично вимагав. — Доцю, тато розмовляє, йди до мами… давай, давай…

Артур засміявся.

— Жеко, я ще в Україні, лечу через два тижні.

— А де ти зараз?

— Зараз — в машині, повертаюсь у Київ.

— Бляха, братане, де ти був, і яку ти там “дурь” роздобув, я теж хочу кайфонуть, бо замахався, що капець. Поділися. Давай я ввечері приїду?

— Ні, я гостей не приймаю.

— Так… Щось я не доганяю…Не приймаєш?… Ти не сам?

— Не сам.

— Дівчина?.. І хто вона?

— Ти її знаєш, — Артур усміхнувся й пригорнув Злату до себе.

— Я її знаю?!.. Вона біля тебе? Хай щось скаже…

— Привіт, Жеко, — сказала Злата.

З того боку слухавки настала тиша.

— Я тебе точно знаю?.. — перепитав Євген. Голос дівчини звучав для нього незнайомо.

— Так, точно знаєш, — сміючись, сказала вона, Златі починала подобатись ця гра.

— Жеко, обламуйся, ти не вгадаєш! — крикнув Артем, котрий в тиші салону чув майже кожне слово.

— І Артем там? Що у вас за туса відбувається?

— Я можу прислати тобі фото, — весело сказав Артур, — тільки ти, перш ніж переглянути його — краще сядь.

— А сказати що, слабо?

— Якщо я тобі скажу — ти не повіриш. Саме той випадок, коли краще побачити.

— Хм… ну, давай, заінтригував.