✾ 29

Артем отримав запрошення від Раїси Семенівни ночувати в них, бо у Мельників місця нема, а в машині буде незручно. Авто хлопець загнав у двір до будинку Жанни, від запропонованого перекусу не відмовився і розсипався у похвалах, смакуючи плоди куховарства Раїси Семенівни. Та ніяковіла і просила називати її просто Рая.

Коли мама пішла стелити гостю в залі, кімнаті, переміщення до котрої вона могла контролювати цієї ночі (щоб, часом, хтось до когось вночі з молодих не пішов), Жанна вирішила отримати відповіді на питання, які її хвилювали останні години.

— Ви з братом діяли дуже злагоджено… Не вперше?

Артем усміхнувся і, відкинувшись на спинку стільчика, продовжив їсти.

— Що ти либишся? Я запитала.

— Жанно, ти вже якось визначся, мені краще мовчати чи говорити, — він відверто розважався, бачачи як дівчину роз’їдає цікавість.

— Можеш трошки поговорити, дозволяю, то що? 

— Дякую за дозвіл, але розповідати тобі нічого не буду. Є справи, про які говорити не прийнято. І це — одна з них.

— Я ж помітила, як ви перезирнулися з Артуром у кімнаті Злати.

— Ну і? Перезирнулися. Артур — мій брат. Злата — його жінка. Звісно, що ми перезирнулися, бо якесь мудило на неї напало.

— Жінка? Звучить трохи незвично, чому не дівчина? Чи я чогось не знаю?

— Все звучить так як є. Злата — його жінка, не дівчина. Є різниця.

— Вони що, вже розписалися?

— Це довго пояснювати… я не в настрої.

— Ну добре, хай буде так, типу честь сім’ї, з цим зрозуміло. А що ви зробили з дядьком Толіком?

— Я — нічого. Це — справа Артура, і він чудово з усім впорався сам. Хоча, якби моя участь була потрібна, то я б з превеликим задоволенням втрутився, а зараз я б хотів піти спати, бо завтра мені ще на Київ везти цінний вантаж, треба відпочити. Дякую за все і добраніч, — Артем підвівся з-за столу.

— То що він зробив? Скажи, будь ласка…

— Те, що мав зробити, — і Артем пішов з кухні.

От же ж… Як не треба, то базікає не перестаючи, а коли треба, щоб бовкнув зайве — мовчить і морозиться. Жанна сердилася на хлопця, хоча внутрішній голос їй підказував, що краще, мабуть, дізнатися разом з усіма, почекавши до ранку…

Вранці, близько сьомої години, всю вулицю сполохало завивання сирен. Машина швидкої і машина міліції зупинились біля будинку Толіка Гори.

На ранок неділі дядько Толік домовлявся з кумом поїхати рибалити. Той приїхав на шосту, як домовлялись, чекав під будинком, але Гора не виходив. Тоді той пішов у хату, котра виявилася незачиненою, і побачив свого побитого кума, що сидів закривавлений на підлозі біля дивану у вітальні і важко дихав.

На підлозі кров’ю побитого було написано “лайно”. Кум одразу ж викликав міліцію і швидку.

Зібралася купа цікавих роззяв, котрі зазирали хто здаля, хто зблизька, намагаючись зрозуміти — що ж трапилося?!

Міліція, провівши чимало часу в будинку, згодом почала опитувати сусідів. Приїхала Тоня, двоюрідна сестра Толіка, розповіла, що вчора ввечері брат був вдома, дружина з дітьми гостює в матері, що він вчора трохи пив, що вони поговорили і Тоня поїхала, нічого підозрілого не помітила, і він нікого не чекав, принаймні, він їй про це нічого не сказав.

Хто таке міг вчинити і за що? Робота чи особисте? Вона уявлення не мала, хто таке зробив, про помсту за Злату Тоня навіть не подумала, бо у брата була купа різних справ: магазин будівельних матеріалів, з яким були пов’язані певні проблеми; ще Гора з бригадою займався будівництвом  — були конкуренти, незадоволені замовники… різне було; особисте — то взагалі окрема тема…

Хтось із сусідів згадав, що вчора Толік виганяв п’яниць з поминального обіду, і міліція охоче почала з’ясовувати точний перелік осіб, яких той виганяв, не відкидаючи версію їхньої помсти також. (Забігаючи наперед скажу, що у п’яничок було залізне алібі, вони наробили шкоди на іншому кінці міста, за що й були потім покарані. Побиття Гори на них не повісили).