— Ого… — видала Злата, побачивши дві тарілки пасти з морепродуктами.
— Що?
— Це так неочікувано… — Злата сіла на диванчик, — Ти ще десь працюєш кухарем, я вгадала?
— Ні, — Артур усміхнувся. — Як ти казала — “час від часу” можу щось зготувати.
Злата спробувала і кивнула головою.
— Дуже смачно.
— Я радий, що тобі подобається, — він сів за стіл на іншу половину дивана, і вони почали обідати.
Злата виглядала трохи стомлено, але зміна оточення пішла їй на користь. Вона не згадувала про смерть сестри й учорашній напад на неї, пожвавішала, усміхалася, а найголовніше — вона їла.
— Як, маючи такий чудовий смак, ти міг їсти їжу від Стелли? — здивувалася Злата трохи згодом.
— Ну, твої рецептори теж якось виживали в тому жахітті. Але я був ладен на все, аби бути біля тебе, до того ж, це не найжахливіші тортури, — Артур усміхнувся.
— Що ж було найжахливішим?
— Шедевр з рибою від Зіни рахується?
— Ти ж ту рибу не їв, так що не рахується. Розповідай, — Злата усміхнулася.
Він не відповідав, мовчки їв, потім все ж сказав під питальним поглядом дівчини.
— Найжахливішим було бачити тебе і не мати змоги доторкнутись, — при цих словах він накрив ліву руку Злати своєю правою. Вона затамувала подих. — Знаєш, у соцмережах репостять різні вислови… Ніколи не зважав на ці сентиментальні або занадто мотивуючі слиняві фрази, але в Решетилівці я таки зрозумів одну з них.
— Яку?.. — опустивши виделку на тарілку, Злата поглянула на нього…
— Боляче дивитися на сонце, але ще нестерпніше — дивитися на губи, які не можеш поцілувати… Це реально доводило мене до сказу, наче хтось загнав кілок у груди, — Артур поглянув на її губи, але, попри очікування дівчини, він її не поцілував, лише стис легенько її руку.
— Тепер ти можеш це зробити, — вимовила вона неочікувано для себе. Чому він не цілує її, адже ж видно, що хоче це зробити?!
— Так. Але якщо я зараз тебе поцілую, то обідати ми вже не будемо, — на його губах заграла “небезпечна” усмішка, і він відпустив її руку.
Зробивши Златі чай і поставивши перед нею печиво й піалу з сумішшю горіхів, він сказав, що йде в душ.
— Добре, — вона кивнула.
— Якщо хочеш, я ввімкну телефон, і ти зможеш подзвонити Жанні, — він дістав телефон.
— Якщо можна. Я б хотіла їй сказати, що ми доїхали без пригод.
— Можна. Потрібно буде купити тобі телефон. Який ти хочеш?
Від цієї фрази Злата завмерла. Вона не очікувала нічого подібного. Про власний телефон навіть не думала ніколи.
— Я питаю про колір, яку модель тобі купити я вже знаю.
— Артуре, я.. навіщо він мені?
— Ось, тримай, виклик пішов, потім поговоримо про телефон, — він пішов у душ.
Жанна не відповіла на дзвінок. Натомість надійшов вхідний від батька Артура. Злата відклала телефон і не чіпала його. Поки Артур був у душі, Олексій Петрович телефонував двічі.
— Хто там так прагне спілкування? — він прийшов на кухню, обмотаний рушником навколо талії.
— Твій батько, — відповіла Злата, розглядаючи його. Поява Артура в такому вигляді розхвилювала її.
— А що Жанна?
— Мабуть, десь лишила телефон, не відповіла.
— Пізніше наберемо ще раз, — він повністю вимкнув телефон і, поклавши його на стіл, поглянув на Злату. Цей погляд вона відчула як струм, що прошив її тіло. Артур простягнув до неї руку, і вона автоматично подала йому свою, він вивів її з-за столу, наблизив до себе й обійняв. — Є два питання.
— Питання? — розгублено перепитала Злата, бо була зосереджена на його губах і відчутті жару, котре він роздмухував у ній своєю присутністю.
— Перше: яка тривалість твого циклу, і чи бували збої?
— Навіщо це тобі? — прошепотіла Злата, спантеличена його словами, відчуваючи, як її накриває хвиля сорому.
ЇЇ бабуся завжди повторювала, що чоловіки не мають бути в курсі жіночих справ, особливо таких, як місячні, бо інакше будуть гидувати такою жінкою. Між тим їй пригадалося, що Валя вела календарик, на якому ретельно позначала синьою пастою “певні дні” і червоною (тепер Злата це розуміла)— дні, коли вона була з Сергієм, братом Жанни. Вона ніколи не цікавилася тонкощами всього цього дійства й особливостями прорахунків, котрі вела сестра, оскільки не сподівалася, що хтось колись взагалі зверне на неї увагу. І ось Артур задає їй питання про її цикл…
— Тому що я повинен знати це про тебе, щоб уникнути сюрпризів, — він гладив її спину, від чого Злата погано розуміла зміст і значення всього, що він говорить. Його рука опустилася нижче її талії й зупинилася. Артур зрозумів, що на ній лише його футболка — білизни нема. Його друге питання, про те, чи скінчилися “ті дні”, відпало саме собою.
— Збоїв не було… 30 днів…— тихо мовила вона, і її губи накрив його поцілунок, він підхопив Злату на руки й поніс до спальні.
Артур намагався бути обережним і оминати нижню губу Злати, зосередившись на інших, не менш чутливих і цікавих ділянках її тіла.
Вони обоє дуже скучили. Кожен дотик і цілунок викликав надзвичайно сильні відчуття від такої довгоочікуваної і жаданої обома близькості, повністю позбавляючи здатності помічати щось, крім своєї спраги й бажання розчинитись одне в одному. Обох трясло від надмірних почуттів, що нарешті знайшли вихід через їхні тіла. Тому першого піку вони досягли швидко й майже одночасно…
Вкотре за сьогодні перевівши дух, Злата відкрила очі. Вона лежала зверху на Артурові. Кімнату ще трохи хитало, його рука гладила її спину, і від цих дотиків цілі зграї мурашок розбігались по тілу. Підвелась і сіла, спершись спиною на підставлену ним ногу. Бути вершницею їй сподобалось, хоча досвіду ще бракувало. Артур дивився на неї млосним поглядом, ще важко дихаючи, і, перемістивши руки на її стегна, повільно погладжував їх.
— Нам терміново треба кудись піти, — сказав він, усміхнувшись.
— Навіщо?
— Бо завтра ти не зможеш ходити, — він зняв Злату з себе і, вклавши поруч з собою, навис над нею. — А щоб цього не сталось, мені потрібно від тебе хоч трохи відірватись. Іди в душ, я — після тебе.
Прогулятися вирішили недалеко: в найближчий ТЦ “Квадрат”. Був вже недільний вечір — працювали не всі крамниці. Але Артур таки видивився для Злати пару суконь, які вони купили, потім зазирнули в магазин білизни і, зробивши там декілька придбань, пішли в МакДональдз їсти морозиво.
На них звертали увагу. Точніше, спочатку всі помічали Артура, потім — Злату, і на обличчях людей застигало нерозуміння й подив. Але вони не зважали — вони були захоплені одне одним.
Повертались у квартиру, коли вже сутеніло і, піднімаючись сходами, Артур запропонував переглянути мультфільм “Як приборкати дракона”, котрий вийшов в прокат у березні, та по відгукам тих, хто його дивився, був дуже хорошим і зовсім не дитячим. Злата не заперечувала, але спочатку вона б випила чаю.
Біля вхідних дверей їх очікували знервований Олексій і незадоволена Ліза.
— Добрий вечір, — Артур здивовано оглянув гостей. — А що ви тут робите?
— Привіт, Артуре. Тато привіз мене до тебе, раз ти не привіз до нас Злату, і мало не виніс двері, вирішивши, що ви там зачинились і не відкриваєте, — буркнула Ліза.
— Ти вимкнув телефон! Я тобі дзвонив. Я маю зробити хоч щось, щоб запобігти вчиненню вами гріха, — нервово сказав Олексій.
Артур і Злата перезирнулися: що він сказав би, якби дізнався, що сьогодні він дещо запізнився?
— Заходьте, — сказав Артур, відчинив двері і запустив всіх у квартиру, влаштовувати “розбір польотів” на сходах він не хотів. Присутність Лізи в квартирі не була для нього проблемою, але така активність батька напружувала. Зараз будемо розбиратися…