В дорогу Злата одягла джинси й сірий реглан, куплений Артуром, склала маленьку сумку, поклавши в неї ще одні джинси, пару футболок, білизну, документи. Він сказав багато речей не брати, що буде потрібно — куплять. Та й брати особливо не було чого.
Артур, зазирнувши до кімнати, запитав, чи вона готова. Злата не знала, що відповісти. Вона робить крок у невідомість. Їй страшно… чи готова вона?
— Не знаю…
Артур підійшов ближче, заправив її довге русяве волосся за праве вухо, ліве навмисне не займав, уважно поглянув у очі, ніби намагався там щось прочитати, і прибрав від неї руки. Стояв поруч і не торкався дівчини.
— Що ти відчуваєш?
— Мені страшно…
— Чого саме ти боїшся.
— Невідомого… Тут — все знайоме з дитинства, а що буде там — я не знаю. І як буде…
— Ти сумніваєшся?
— Ні, — Злата відповіла відразу, не задумуючись ні на мить. Руки Артура лягли їй на плечі, погладили їх, потім перемістилися: одна на лопатки, друга поволі опустилась їй на талію — і він наблизив дівчину до себе, все ще так само дивлячись в очі.
— А так тобі страшно?
— Не страшно…
— Це добре. Отже, я буду поруч і підтримуватиму тебе ,— трохи помовчавши, він додав, перевівши погляд на орхідею. — Забери її з собою, будь ласка. Ти сюди не повернешся.
— Добре, — Злата кивнула й відігнала від себе бажання проаналізувати сказані ним щойно слова.
— А ці гроші віддай Марині, — він вказав на дві стодоларові купюри, що досі лежали на столі.
— Марині?
— Я не візьму їх назад.
— Як скажеш…
— Я чекатиму тебе надворі, — він торкнувся губами її чола, взяв сумку й пішов.
Злата згадала цей момент після дзвінка Олексія Петровича і страх повернувся: вона їде в незнайоме місто, де нічого й нікого не знає… Тільки Артура. Але й його вона не знає. Абсолютно не знає, та й чи можливо когось знати?
“Можна прожити з кимось все життя і не пізнати до кінця” — так часто говорила Степанівна, старенька сусідка, котру вважали відьмою. То чи варто намагатися?.. Вона не знала Артура, але безмежно йому довіряла…
Артем віддав ключі від авто брату на третьому поверсі і, попрощавшись, пішов відчиняти двері своєї квартири, Артур і Злата пішли вище, на п’ятий поверх. Відчинивши двері, Артур озирнувся до дівчини, що принишкла поруч з ним. Несподівано для Злати він підхопив її на руки.
— Артуре, що ти робиш? — вона схвильовано обійняла його шию однією рукою, ледь втримавши орхідею іншою.
— Те, що давно хотів.
Перенісши Злату через поріг, він зупинився, тримаючи її на руках і не розриваючи зорового контакту.
— Ти ж поставиш мене сьогодні на підлогу, правда? — усміхнулась Злата.
— Я б з більшим задоволенням заніс тебе до ліжка, але… ми тільки приїхали.
Згадка ліжка змусила її почервоніти. Артур поставив дівчину на підлогу, поцілував.
— Ти можеш поки що прийняти душ, а я піду щось придумаю на обід. Ну, або можемо кудись піти пообідати, якщо ти хочеш.
— Я нікуди не хочу йти, — тихо відповіла вона.
— Добре, залишимось удома, — Артур прочинив двері спальні, заніс сумку Злати, і поставив її на одне з двох крісел: те, що було вільним. Інше крісло було зайняте знятою постіллю.
Дівчина підійшла до підвіконня й поставила на нього рожеву орхідею.
— Їй тут буде комфортно? — поцікавився Артур, пам’ятаючи, що квітка — вередлива.
— Так, — Злата кивнула. Їм обом буде тут комфортно, в цьому вона не сумнівалась.
Тепер це і її кімната також.