Вона обернулася до нього. Степан дивився в монітор і клацав по клавіатурі. Маргарита довго вибирала слова.
— Ти після цієї поїздки якийсь дивний… ти когось там зустрів?
— Чому ти так вирішила? — знову не дивиться.
— Ти поводишся не так…
— Знаєш у чому твоя проблема? І не тільки твоя, майже всі жінки цим страждають, — казав він, дивлячись на екран і відкриваючи вміст технічного дива, що містив непереглянутий ним досі звіт. Маргарита мовчки дивилася на нього, очікуючи продовження. Пауза затянулася. Він насуплено дивився на щось на екрані, а потім підняв на неї очі і продовжив свою думку.
— Як тільки ви, жінки, починаєте спати з чоловіком — одразу ж починаєте сприймати ці стосунки, майже як шлюб, а його, як СВОГО чоловіка. Хоча насправді нічого немає, лише секс. Ви намагаєтеся піклуватися, годувати, показувати всі свої плюси… ми не проти. Це приємно. Але це не шлюб. Це — просто секс. Розумієш? Це мара. Марго, у нас НІЧОГО не може бути. Абсолютно НІ-ЧО-ГО.
— Але ж нам добре разом…
— І що?
— Ми ж можемо…
— У мене така робота, що особистого життя я не маю. ЗОВСІМ. У мене на роботі зараз є певні проблеми. Тому давай ти не будеш ускладнювати мені життя і придумувати те, чого немає та планувати спільні поїздки до моєї нечисленної рідні. Бабуся в мене літня жінка, її не слід нервувати. Вона одразу ж захоче мого одруження, онуків і так далі, повний комплект… Я цього не хочу.
— Чим я тобі не підходжу?
— Ти що, хочеш заміж?
— Хочу…
— Марго, якщо це жарт, то він не смішний, — Степан поглянув на неї спідлоба.
Вона зітхнула і повернулася до чайника.
— Забудь. Ти будеш чай? — поцікавилася Марго, але Степан щось напружено розглядав на екрані і не звертав на неї уваги. Вона спробувала підійти і поглянути теж. Він різко опустив кришку ноутбука і поглянув на неї таким поглядом, що вона аж ступила крок назад.
— НІКОЛИ не лізь у мої справи.
— Я просто хотіла…
— Марго, у мене серйозні проблеми. І буде краще, якщо ти зараз підеш.
Вона вагалася, але недовго. Під його сердитим насупленим поглядом перебувати було дуже некомфортно. Маргарита пішла. Степан не підвівся, щоб її провести. Шумно перевів подих. Можливо, Марго образилася — байдуже. Нехай йде, він їй від самого початку нічого не обіцяв… особливо заміжжя. У нього є проблема НАБАГАТО серйозніша, ніж марні сподівання коханки.
Підняв кришку ноутбука і насуплено поглянув на те, що було перед його очима. Проблема, до якої він був не готовий… Фурія по крупному ГРАЛА в казино. “Метелиця”… Її власників, вона називала “близькими друзями”. Та чи були вони і справді ними? Чи лиш люб’язно відтерміновували виплату боргів? При ньому Кіра Дмитрівна ніколи не грала, але звіт містив фотодокази. Вона робила це РЕГУЛЯРНО. Прихована камера зняла її програші в рулетку… Великі програші. Фурія — гравець. І ця інформація змушувала його по іншому поглянути на свою кураторку. Нехороші здогади почали з’являтись у нього в голові, хоч і потребували підтвердження. Впадаючи в ігрову залежність, людина втрачає колишні морально-етичні орієнтири, перетворюючись в потенційного злочинця — чи сталось це вже з Фурією? Мабуть, що так…
Вона просила його про фантомну довіру між ним і Громовим. Фантомна довіра… те, чого не існує. Весь цей час, з моменту її першого приїзду до селища — він вірив їй. Вона замінила йому батьків, опікувалася ним тут, у Москві, допомогла переїхати до України… зробила це навіть охоче… Степан обхопив руками голову… бо в Україні були запаси зброї!!! І вона втягнула його у контрабанду… Степан розглядав фото і підозра, що весь цей час його використовували, знаходила нові і нові аргументи… Сама чи у змові з тим чоловіком з МЗС? Як би там не було — він всього лише інструмент, яким вона заробляє гроші… і вона його НІКОЛИ не відпустить.
А йому потрібно в Україну. В Україні на нього чекає Лора… і чекає не сама.
Степан видалив всі фотодокази і довго курив на кухні, розмірковуючи про ситуацію, в якій опинився.
Аргентина і Бразилія були наступними країнами, котрі Степан використав для транзиту. Довелось включити фантазію і упакувати кокаїн у спеціальні бокси для документів. Фурія приставила до нього “учня”, пояснивши його появу тим, що Степан має “навчити” собі заміну. Хоча Степан був певен, що мова йшла не про його заміну, а про паралельну роботу. “Учнем” був чоловік старший за Степана на шість років — Марк. Невисокий, худорлявий блондин, котрий майже не ставив питань, але зазирав у кожну шпарину, чим просто бісив свого “вчителя”. На черзі було Перу. Степан хотів відкласти цю поїздку на потім і здійснити її після повернення з України, але Фурія наполягала.
Марго більше не згадувала про своє бажання поїхати на день народження до Віри Хризонівни і про заміжжя теж. За ці два місяці вони бачилися лише тричі. Поривати з нею стосунки Степан не спішив, щоб Фурія не почала знову сватати його. Марго відчувала, що він охолов до неї, але втрачати спілкування з ним не хотіла. Закохалась…
22 березня 1999 року Степан і Марк прибули до Колумбії і за декілька днів домовилися за “вантаж”, після чого мали вибратися з джунглів до столиці і, офіційно перетнувши кордон, потрапити до Перу. Cessna 172 (дуже поширений американський легкий літак) вже чекав їх на імпровізованому летовищі. Під крилом, у тіні, нудьгував пілот. Корисне навантаження літака було невеликим, менше 400кг, тому міг на своєму борту везти не більше чотирьох людей. Як правило, 1 чи 2 пілота, решта — пасажири. Вже вечоріло, та спека не спадала. Марк захотів сісти на місце другого пілота. Йому подобалося літати, і він хотів краще бачити весь процес. Степан сів позаду, на пасажирське місце, розмістивши на іншому сидінні сумку. Він дивився у вікно, і проводжав поглядом летовище. Було вже 25 березня. 29 він полетить до України. При одній думці, що скоро побачить Лору — все німіло всередині. Він знав, що вона вже отримала диплом з відзнакою, знав, що пішла з Оленою на курси косметологів, знав, що в жіночій консультації у неї все добре: аналізи в нормі, почувається прекрасно і з дитиною все гаразд… З думок про своїх дівчаток його вивела лайка пілота, котрий кричав про те, що заглох двигун. Їх трясло — вони падали, чіпляючи вершини дерев. Літак впав, поламавши при падінні крила, зарившись носом у кам’яну брилу, завмерши мало не вертикально між поламаних дерев і каменів.
Степан відчував гул у голові від удару і по обличчю розливалося тепло — кров текла з розбитої брови. Руки й ноги цілі. Ребра боліли, під час дихання гострий біль прошивав тіло, але то не смертельно. Він — живий. Картинка пливла перед очима, тому Степан спробував дивитись одним оком. Через положення літака він лежав зверху спинки крісла пілота. З того, що бачив, то з ногами у напарника не все добре, голова також розбита, Марк непритомний, але принаймні дихає. Пілот лежав на штурвалі і голова його була неприродньо вивернута вбік та назад. Шия зламана. Не треба бути патологоанатомом, щоб встановити причину смерті. Степан заворушився і літак загрозливо зарипів та захитався. Вирішив поки що не ворушитися, прийти до тями. Згодом повільно потягнувся до кишені і витяг телефон. Одним оком зміг розгледіти якість сигналу — зв’язок є. Тобто, неподалік є вишка. Це добре. Значить, їх скоро знайдуть. Можливо, вранці. Набрав останній набраний з мобільного номер — Фурію. Міжнародний зв’язок радував.
— Алло, — почув він її голос, — Стефане, це ти?
— Ми впали… — ледь зміг вимовити, бо через поламані ребра ніяк не міг нормально дихати. Здавалось, що говорить чітко, але насправді язик заплітався.
— Що? Повтори, я тебе не розумію!
— Впали…
— Ти про що? Впали? Хто? Куди впали?
— У джунглі…
Степан відчувавав, що розмова забирає занадто багато сил. Фурія його не розуміла, щось говорила, а його увагу привернули голоси, що луною розливались у голові: до них наближались люди і по їхньому одягу і зброї він точно знав хто це — FARC.
Партизани дістали з літака його і Марка, в якого, як виявилося, були поламані обидві гомілки і поглянувши на його закривавлені джинси Степан поморщився — під тканиною точно відкриті переломи. Потрібна негайна медична допомога, от тільки сумнівався, що тут, у джунглях, вона десь є. Добре, що напарник непритомний. Це мав бути просто пекельний біль. Мертвого пілота лишили на місці. Їх всіх обшукали, забрали документи і вже знали, хто вони.
Йти сам Степан не міг, було відчуття, що земля стає дибки під ногами, тому йому виділили помічника, спираючись на плече якого, він міг пересуватись. Сподівався, що Марка партизани понесуть, але після короткої наради один з командирів підійшов і просто вистрілив йому в голову. Від звука пострілу Степан здригнувся, а потім відчув на собі погляд чоловіка з пістолетом. Той підійшов повільно і пильно поглянув в лице.
— Думаєш, я вчинив неправильно? — запитав чоловік, вдивляючись в плаваючий погляд Степана.
— Правильно, — пролепетав Степан.
Марк би помирав у страшних муках, якби не цей рятівний постріл, бо його ногам ніхто б тут не допоміг. Разом з тим розумів, що мусить рухатись і не створювати загону проблем, бо на нього чекатиме наступна куля. А йому помирати ніяк не можна.
Марго чекала повернення Степана. Ключів від його квартири не мала. Просила багато разів, але він не давав, тому гуляла біля під’їзду вже третю годину. Та замість нього приїхала Кіра Дмитрівна. Вони бачили одна одну не один раз, правда, здаля. Кураторка запросила Маргариту на каву і пояснила ситуацію: літак, на якому летів Степан впав у джунглях. Пілот загинув при падінні, напарник теж помер, “від кровотечі”. Говорити, що того пристрелили — не стала. А Степан потрапив до рук FARC. І вони просять за нього великий викуп. (FARC досить часто займався викраденням людей з метою викупу, це було ще одним джерелом їхніх доходів. У випадку із Степаном, в якого знайшли дипломатичний паспорт, вирішили просто скористатися нагодою).
Марго плакала і просила Фурію врятувати його, запитала про суму. Як правило стартові “суми торгів” були фантастичними і сягали мільйонів доларів. За Степана також просили багато — п’ять мільйонів. Стандартний початок. Будуть торгуватися. Партизани вже вислали його фото, на фоні прапора і з ранковою газетою — так у них прийнято. Він живий, ніби то цілий. Домовляться. Але перемовини триватимуть певний час. Маргарита турбувалася, що Віра Хризонівна чекає на приїзд онука.
— Ну так поїдь до неї. Скажи, що з ним все добре, живий. Про FARC не кажи. Скажи, що літак впав у такому районі, що до нього важко підібратися. Організовуємо рятувальну операцію. Думаю, ти знайдеш слова, як її втішити, — усміхнулася Фурія, — я допоможу тобі.
30 березня Маргарита приїхала до селища. Хризонівна уважно вислухала її розповідь про аварію Степанового літака в джунглях.
— А хто ти йому, наречена?
— Не зовсім… Ми іноді зустрічаємося, але це не зовсім те, про що ви думаєте…
— Ой, — усміхнулася бабуся, — Степан любить говорити загадками… Ти ж з ним… ну… ви ж разом спите, так?
— Так… — розгублено пролепетала Маргарита.
— Ти мені подобаєшся. Нарешті він знайшов собі хорошу дівчину.