Фурія нічого не відповідала, лише мовчки дивилась на нього пронизливим поглядом.
— І я не збираюсь зустрічатись з Ларисою в Україні, — продовжив Степан, — хочу зустрітися з одногрупниками, з’ясувати дещо для вдосконалення схеми. Тут теж хочу переговорити з одногрупниками. Хочу якнайшвидше покінчити з цією справою, зробити для вас ці довбані маршрути і піти.
— Піти? Тобі так погано?
— Мені з вами не комфортно. Ви всюди сунете свого носа. Навіть у моє ліжко.
Приїхавши у грудні 1998 року до Києва, Степан помітив за собою хвіст. Зустрівся з друзями в ресторані, помінявся з Ігорем машинами на парковці біля Маямі так, щоб всі це бачили. Ігор попросив махнутися машинами, бо знайшов собі “гарну кралю”, хоче позашляховик, щоб “покататися”. Не питання. Степан віддав другу свій позашляховик, а сам поїхав на сріблясто-сірому седані BMW 323 1997року.
Спогади нахлинули вже при наближенні до будинку і не відпускали. Образ Лори переслідував його з моменту посадки в Борисполі. Звідси вони літали в Єгипет… Тут вони паркували тоді машину… Під’їзд, ліфт, квартира… Не думав, що Лора залишить ВСЕ, що він їй дарував і купував… і що побачити це буде йому так важко. Навіть забрала ДНКа. Вона образилась. Він її образив… І хоч як пекло серце — змінювати нічого не бажав. Нехай. Так буде краще для неї. Без нього їй буде краще. Вона зустріне іншого і все у Лори буде добре. З іншим… не з ним.
Наступного дня купив подарунок для доньки сусідки, гостинці бабусі і родині Гаїчів та поїхав до селища… Зайшов до Ніни Григорівни, потім не втримався…сидячи у машині Ігоря простежив за будинком Лори — дуже хотів її побачити… і побачив. Підійти не наважився. Хоча її зовнішній хворобливий вигляд спонукав його вийти з машини… Не вийшов. Потім поїхав на хутір, провідав дядька Івана, в якого і заночував. Так минув другий день в Україні, а наступного дня, ввечері, Степан віддав Ігорю його авто та повернувся до Москви.
Реалізуючи свій шалений план з застосуванням дипломатичного імунітету у грудні, Степан вже знав, яким стане його наступний крок. Часті рейси з великим вантажем з Колумбії можуть викликати підозри, тому… слід задіювати сусідні країни. Для цього потрібно було більш детально вивчити діяльність наркокартелів.
Лабораторії з вироблення “білого золота” часто розміщувались у джунглях, у важкодоступних районах, де влада не могла контролювати ситуацію. Тисячі родин селян жили за рахунок коки і їхній заробіток складав від тисячі до двох тисяч доларів на місяць. Чому так? Один кілограм листя коки продається майже за 1 долар США, в залежності від регіону. Для виробництва 1 кг кокаїну потрібно близько 125 кг коки. Як тільки лабораторія перетворила листя коки в кокаїн, вартість 1 кг наркотику збільшується до 2 000 доларів. А у країнах споживання (США та Європа) його вартість уже становить 50 000 доларів за кілограм. Бізнес вигідний, як не крути. З урахуванням того, що за один тиждень навіть невелика лабораторія могла виготовляти сотні кілограмів, а великі, такі, що були колись у покійного наркобарона Пабло Ескобара, випускали за тиждень більше трьох тонн… бізнес надприбутковий.
Слід було домовитися про перевезення “вантажу” до сусідніх держав… Степан витратив на це майже три тижні, з’ясовуючи що до чого. Першим пунктом відправки він обрав Венесуелу. Як в Африці, так і в Колумбії, серед непролазних хащів частим явищем були імпровізовані летовища, з яких за допомогою легкомоторної авіації кокаїн перевозився “куди слід”. Таких летовищ були сотні…
Він домовився з людьми, котрі організували транзит кокаїну за “розумні гроші” до Венесуели. Опинившись в іншій країні — “вантаж” готувався до відправки навіть не заїжджаючи до посольства. На перший раз Степан вирішив нічого особливого не вигадувати — палета, на ній кокаїн запакований по кілограму, по периметру трохи паперів і регістраторів, все замотав у плівку і вуаля! Дипломатичний архів їде до Москви (як вважає сам герой — ніхто не очікував такого нахабства, тому перші рази все вдавалося занадто легко).
Після Венесуели планувалась Аргентина, але перед цією поїздкою Степан попросив про візит до України. Цього разу Фурія дала тиждень.
Він не помітив хвоста. Про маячок в машині знав — той був там завжди. Інша справа, що часом він його вимикав, але цього разу не збирався, нехай Фурія знає де він є. Телефон теж не вимикатиме, нехай відстежує через оператора його місце перебування, коли забажає.
Щоб уникнути нагадування про розставання з Лорою — поїхав до бабусі. Там теж все нагадувало про неї, але там він був не сам. Бабуся говорила і говорила. Приїхав її онук, її “кровинка”, вона рада його приїзду, а ще дуже рада, що тепер він “нічим і ніким не обтяжений”.
— Це ти так радієш, що не відбулось моє з Лорою весілля? — усміхнувся він.
— Якщо ти думаєш, що ця хвойда тебе чекає — помиляєшся! Приїхали двоє на синій машині перед Новим роком… і забрали твою Лариску! Тю-тю! Знайшла собі іншого! Навіть двох інших!
Хоч як він не переконував себе в тому, що Лорі буде краще без нього, але почути, що у неї є інший було боляче… і він не вірив, що це правда… Так, у нього була інша, але Лора не могла його забути так швидко. І згадка синьої машини не давала спокою… Невже той інший — Роман? Пішов до сусідки.
Ніна Григорівна підтвердила його здогадки, що Лариса не могла забути його так швидко, адже місяць назад, на Миколая, вона плакала за ним… А потім приїхало синє авто. Знайшла роботу доглядальниці… Звісно, вона ж не взяла ні копійки. Гроші їй потрібні.