Марина декілька разів ходила до телефонного автомата і кудись дзвонила.
— Я так думаю, що потрібно шукати роботу доглядальниці чи хатньої робітниці. З проживанням і харчуванням, — сказала Марина замислено. Споглядаючи серйозне обличчя дівчини, Лора тепер починала розуміти чому саме її завідуюча відділенням призначила старостою, вона — менеджер. — Орендувати житло окремо не варіант… Ти на облік стала?
— Ні…
— Гм… сьогодні п’ятниця… попереду новорічні свята… Хрещена казала, що можна завтра прийти до неї в лікарню на УЗД. А там вже побачимо куди краще стати на облік…
— Дякую…
— А з житлом… — почала Марина.
— Лора поки що зможе пожити у мене, — сказала Олена. — Поки не знайдемо їй роботу.
— Хто може стрельнути у батьків тачку, щоб поїхати забрати її речі? — Марина провела поглядом по присутнім хлопцям, що сиділи, приголомшені новиною.
— Мабуть, я… — невпевнено сказав Костик. — Але це так, попередньо, точно — лише після розмови з батьком.
— Ок. Подзвониш мені ввечері. Щоб я знала. Ну… Попередньо питання вирішене. Тепер можна йти гуляти, — усміхнулася староста. Після такої незвичайної наради Лора трохи заспокоїлася. Було дуже несподівано отримати підтримку саме від ліцеїстів, але зараз, опинившись серед них, Лариса відчувала наскільки вони “спаяні” між собою. Як так сталось?
Ввечері, після душу, вкладаючись спати у кімнаті Олени на диван, вона задала їй це питання.
— У нас була дуже хороша перша вчителька. Вона вміла здружити колектив. Ми багато чого робили разом, часто ходили в походи, на екскурсії. Не було змагання. Коли хтось хворів — ми провідували всім класом. Купували або пекли різні смаколики, збирались і йшли. Коли у когось траплялося щось приємне — вітали, а як не дуже — ми, у силу своїх можливостей, допомагали вирішувати проблему. Вона вчила нас дружити. Ми, щоправда, потім почали, іноді, робити різні не дуже хороші речі, але те, що ми одне за одного тримаємося — воно допомагає. Якось так…
— Круто… У нас такого не було — кожен сам за себе.
— Та ти, я так розумію, взагалі сама по життю…
Під горло підкотив клубок. Лора ніколи не думала про це, але і справді, вона сторонилась всіх і мало кого пускала у свій внутрішній світ. Тоню… і Степана… і обоє пішли. Вона витерла сльозу, що скотилась по щоці.
— Але тепер все буде інакше, — Олена усміхнулася.
— Інакше?..
— Тепер ти точно не сама, вас, як мінімум вас вже двоє…
Лора з жахом поглянула на Олену. Вона не дуже добре уявляла як житиме з однією дитиною, а якщо у неї двійня… Її переживання так красномовно проявились на обличчі, що Олена поспішила її заспокоїти.
— Лоро… вдих-видих. Все добре. Тепер у тебе ще є ми. А ми своїх не кидаємо — ми завжди допомагаємо. І скільки б у тебе там не було дітей — ми всі тебе підтримаємо. Кожен у силу своїх можливостей. Ти мене чуєш?
— Так… — важко зітхнула Лариса.
Батьки Олени дуже добре поставилися до Лори. Батько працював у театрі і одразу ж запропонував дівчатам відвідати пару вистав. Місця, звісно, будуть не у першому ряду, але він проведе, посадить, і буде добре видно й чутно. Пару разів сходять, у січні, до держіспитів.
Мама працювала косметологом і вже наступного дня вона запропонувала Ларисі “релакс”. Все натуральне і “не бійся, манюні шкоди не буде”. Погодилася. Ніколи нічого подібного не робила. Ларисі сподобалися маски і шкіра на обличчі стала такою гладенькою…
А потім подзвонила староста і сказала, що хрещена домовилася про УЗД — “дупи підняли і бігом до лікарні. Я чекаю”. Лікарня була недалеко, хвилин 10 пішки від квартири Олени. Лікарка зацікавлено оглянула пацієнтку. Оскільки все по домовленості — дозволила дівчатам бути присутніми у кабінеті. Плід один, на задній стінці матки… всі параметри у межах норми. Стать? Ну… з того, що вона бачить, то це — дівчинка… Почувши, що буде донька, Лариса вже знала як її назве — Меланія. Так, як звали іншу бабусю Степана — Меланія Стефанівна… Він же не буде проти? Якщо, звісно, взагалі знатиме про її існування… Бо Степан може і не з’явиться знову в її житті… Чи вистачить їй хоробрості вказати у свідоцтві про народження саме його по-батькові?..
Ввечері подзвонив Костик і сказав, що на завтра домовився з батьком про машину — можна їхати до селища.
В неділю, 27 грудня 1998 року, Костик, Валерій, Олена і Лариса приїхали до селища забирати її речі. Тетяна зацікавлено оглянула хлопців і, несподівано, її цікавість викликав саме Берман — невисокий товстенький хлопець у дивних жовтих окулярах. Батька, на щастя, вдома не було. Речей у Лори було небагато: переважно підручники і конспекти. Весь одяг вмістився в одну сумку. Лариса лишила мамі телефон старости, Олени і ще Костик унизу, на аркуші, записав свій домашній телефон.
Тетяна не розуміла причини від’їзду сестри — матір не сказала їй про вагітність, а Лариса пояснила це як те, що вона “знайшла роботу доглядальниці. Умови хороші: проживання, харчування і хороша платня”. Гроші потрібні, тому вона погодилась… гріх відмовлятися від такої можливості заробити.
Сусіди зацікавлено оглядали синій Volkswagen — ніхто не розумів що відбувається… Матір обійняла її, прощаючись, розплакалась і попросила дзвонити їй на роботу, хоч іноді. Добре.