В понеділок була практика у лікарнях. Знову переїзди. Відбувши перше заняття — їхали на друге. На зупинці трамваю знаходився кіоск в якому смажили чебуреки. Унюхавши їхній аромат, Лора відчула, як її рот наповнився слиною.
— Як же вони пахнуть… — принюхуючись сказала вона.
— Хто? — здивувався Валерій.
— Чебуреки… — Лариса почала копирсатися у кишені, шукаючи гроші.
— Ларисо, тільки не кажи, що ти хочеш купити ту гидоту? Невідомо з якого песика чи котика його зробили. Ти ж помітила, що у місті геть зникли безпритульні тварини?
— Та мені все одно з кого його зробили, хоч зі скунса — я хочу чебурека.
Лора пішла до кіоску і КУПИЛА ЙОГО — золотавий витвір мистецтва кулінарії — шедевр вуличної їжі. Їй здавалося, що нічого смачнішого вона не їла в житті… Приїхавши на практику в лікарню — дуже пошкодувала про цей свій вчинок. Оскільки майже все заняття просиділа в туалеті — її нудило і навіть, коли блювати було вже нічим — позиви все одно йшли. Мабуть, підшлунковій їжа не сподобалася.
— Ну що? Давай ще спробуємо біляші? Чи шаурму? — оскалився Валерій, коли вона з пляшкою мінералки “Поляна квасова”, яку їй купив Костик, прийшла у кімнату занять.
— Іщенко, заткнися… — Лариса зиркнула на нього спідлоба.
Нудота не полишала її і наступного дня, і цілий тиждень… А нюх став — як у собаки. Вона внюхувала стільки запахів, що голова йшла обертом. І цей загострений нюх у громадському транспорті ставав просто нестерпною карою: піт, перегар, парфуми… Вона бурчала на Валерія за різкий одеколон, на дівчат, що вони курили якісь “занадто вонючі цигарки”… Та якось, внюхавши чай з м’яти у навчальному корпусі вона пішла на аромат коридором і зайшла до аудиторії, де читав “воєнку” майор Смірнов. У неї вже не було цього предмету, але м’ятний чай манив і кликав її. Лора не помітила викладача, що застиг біля шафи спостерігаючи за студенткою, і підійшовши до чашки просто стояла та вдихала аромат.
— І який у тебе термін? — почула вона голос викладача та підскочила від несподіванки.
— Пробачте… я…
— Якщо хочеш — бери пий, — усміхнувся старий майор — низенький чоловік з акуратними вусами. — Я заварю собі інший.
— Я…
— Пий, не соромся.
Лора взяла до рук чашку і пожадливо випила чай залпом.
— То який у тебе термін? — викладач сів за свій стіл і весело поглянув на дівчину.
— Який термін? — здивовано перепитала Лора.
— Ех, студенти… молоді… зелені…© — посміхаючись повільно вимовив він. — Вагітності який термін, Ільченко? Ти ж наче добре вчишся, невже ще не зрозуміла?
— Вагітності?.. — перепитала Лора.
Усвідомлення того, що відбувалось з нею останнім часом накрило Ларису, як лавина… Коли Хризонівна сказала, що Степан буде аж на новий рік — вона перестала пити таблетки. Хотіла, щоб організм трошки “відпочив” та і сенсу їх приймати не було — крім Степана нікого не хотіла, а у вересні він несподівано з’явився… і не запитав, чи приймає вона пігулки, а вона про це геть не думала, бо хотіла його тоді понад усе на світі…
— Думаю… Тижнів шість… — тихо промовила Лариса приголомшена таким очевидним і таким несподіваним відкриттям. Чебурек був ні до чого…
— Вітаю, — кивнув викладач, — але щось ти не весела… Ти не рада?
— Я? Я рада, — вона усміхнулась і приклала долоню до живота. Їй здалося, що він неначе почав наповнюватись теплом. Вагітна… От тільки як на це відреагують її батьки? Степан? Вона ж навіть не знає, як повідомити йому таку новину… і чи не розсердиться він на неї? “Ти мені не потрібна. Мені ніхто не потрібен” …і чи варто повідомляти?
На перерві збігала до аптеки і купила тест. Найдешевший з тих, що був. Зробила — позитивний. Було і радісно і страшно. Що робити? Вирішила поки мовчати. Тест-смужку акуратно замотала і поклала у гаманець. Грошей там вже майже не було. Стипендія переважно йшла на проїзд, а копійки по кишенях були залишками з тих часів, коли Степан щедро фінансував всі її витрати. Він лишив їй гроші… а вона нічого не взяла — все лишила у квартирі. І копії ключів у неї немає… Ларисі навіть не було з ким поговорити про свій стан і ситуацію, в якій вона опинилась. Сестра — не варіант. Мама… Чи зрозуміє вона її? Поки можна — буде просто мовчати.
Перші дні листопада були теплими, а потім різко стало холодно і випав сніг. Мама сварилася на Ларису, що через свою неуважність тепер мусить мерзнути. От якби не загубила ключі — “ходила б зараз у дублянці, а не в старій куртці і дупа б не мерзла. А тепер мусить чекати, коли приїде Степан і зробить їй копію ключів”.
Про його приїзд Лариса і мріяла, і чекала його з острахом. Що скаже він, дізнавшись про її стан?