— Молодий чоловіче, можна вас… — до Ігора звернувся фельдшер, який, зробивши призначені ін’єкції, почав заповнювати картку виклику. Ігор пішов до нього. Жінці стало легше, чоловік присів біля своєї дружини і щось тихо промовляв до неї. Цьому чоловіку Степан давав колись свою кров… Лариса поглянула на них з радістю і заздрістю водночас. Вони подружжя… багато років разом, у них троє дорослих дітей… А Степан дітей не хоче.
Перевівши нарешті подих, Лора взяла ящик з ЕКГ і понесла його до машини. Вона сіла в салон і з сумом поглянула на великий і гарний будинок. Степан буває тут… казав, що вони запрошують його в гості, а він намагається не зловживати їхньою гостинністю… Невдовзі до машини підбіг Ігор. Він запросив водія і Ларису на чай чи каву. Хто що забажає. Вона відмовлялася, але він пригрозив, що понесе її зараз на руках. Це ж не довго. Чашка чаю і щось куснути…
Лариса здалася. Вона зайшла до кухні і зіткнулася з Зоєю, що саме робила бутерброди.
— Привіт! — радісно вигукнула лікарка, — Яка несподіванка! Лоро, я дуже рада тебе бачити! Але щось ти схудла… От хай Степан явиться, я йому дам прочуханку, що не годує тебе.
Зоя обтерла руки рушником і обійняла Ларису. Лорі знову перехопило подих. Що робити? Сказати Зої про свій стан чи не варто? Але Зою покликав батько, і вона поспішила до кімнати матері…Значить, не варто.
Ігор поцікавився, що вона буде пити — вона обрала чай з лимоном і взяла один бутерброд з тарілки. Від хвилювання не могла їсти, але лікар швидкої сказав, що Лариса і справді схудла в порівнянні з літньою практикою, особливо помітно по обличчю…
Звісно… За час токсикозу втратила майже шість кіло. Її постійно нудило і їсти зовсім не хотілося. Але зараз нудоти не було, тому почала їсти, щоб ніхто не ставив зайвих запитань.
— Ларисо, в машину з їжею не можна — кисневі балони, буде “бабах”, тому швидше жуй, — підморгнув їй фельдшер.
— Так, я пам’ятаю…
Ігор провів її до машини.
— Якась ти дивна. У тебе все гаразд? — запитав він, вже коли Лариса почала відкривати двері.
— Не все, але я впораюся, — вона кивнула і не змогла втримати голос рівним — зірвався.
— Проблеми вдома? Я можу тобі допомогти?
— Я… Знаєш, мені…
— Ларисо, ти їдеш чи лишаєшся? — фельдшер відчинив двері зсередини і визирнув з салону.
— До побачення, — сказала вона Ігорю і сіла в машину. Він лишився стояти біля воріт, проводжаючи поглядом машину. Вона щось хотіла йому сказати… але що саме? Потрібно буде дати доброго копняка Степану — як можна доводити так свою дівчину?
Коли повернулися на підстанцію — Лора пішла до жіночої фельдшерської кімнати і хотіла прилягти на диван, коли до неї зазирнув фельдшер з бригади.
— Ось, нам на цьому виклику дали гроші. Я розміняв — це твоя частка… — він простягнув їй 10 гривень.
— Та я…
— Бери, тобі ж треба, — чоловік поклав купюру у кишеню її білого халата. Працівники ходили у формі. На той час це були чорні штани, білі сорочки і сіро-оливкового кольору піджаки, на холодну пору року були передбачені темно-сині куртки. Практиканти ходили у білих халатах.
— Дякую…
Це було так незвично. Було ніяково, але гроші їй були дуже потрібні… Дорогою додому Лора дозволила собі “шиканути” — купила шоколадку… давно хотіла, а тепер, нарешті, змогла її собі дозволити…