Мама з сестрою поїхали до бабусі, батько з бригадою поїхав на будівництво. Лора, щоб не сидіти вдома самій — вирішила сходити до Ніни Григорівни. Оскільки особливо ніяких гостинців не мала — взяла з собою півлітрову банку меду, що привозив восени дядько. Мама колись розповідала, що коли вона була малою — соску вмочували в мед і давали смоктати. А коли малою була Тетянка, то Лора часто і сама тягала у сестри пустушку, мочала в мед і смоктала… можливо, Ніні Григорівні мед теж знадобиться?
Наближаючись до подвір’я Тоні, Лора не могла відвести погляду від слідів шин, що залишилися на снігу біля будинку Хризонівни… Хтось приїздив… І Лора навіть здогадувалася хто… Степан. Він був у бабусі, бачився з друзями… але не з нею. Та і навіщо? Він же її відпустив…
Ніна Григорівна радо прийняла мед. Вона теж дає Даринці соску з медом. Педіатр свариться, може бути алергія, але, якби була, то вже б проявилась… Андрія немає, на роботі, вони з донькою “хазяйнують” вдвох. Над ліжечком Лариса помітила гарненькі іграшки — зайчики, підвішені на рожевій карусельці, що кружляли довкола гарненької морквинки. Бачила таке у фільмах, але не знала як називається.
— А що це за штука на ліжечку? — запитала вона у Ніни, котра саме ставила перед нею чай.
— Мобіль — така корисна річ, мушу тобі сказати. І крутиться, і мелодію таку гарну грає. Це твій Степан привіз нещодавно.
— Степан? — від звука його імені Лариса відчула, як все довкола захиталося.
— Так, оце забігав, мабуть, днів чотири назад. Заскочив на хвилинку. Каже, Лора казала, що у вас тут донечка, то ось їй подаруночок на Миколайчика…
Лора розплакалася, закривши лице руками.
— Лоро… — жінка здивовано поглянула на дівчину, — що з тобою?..
— Я не бачила його з вересня… А він бачився з друзями, був у бабусі… у вас… а я…
— З вересня?.. Але він казав, що ти сказала… — жінка присіла навпроти Лариси на стілець. — Нічого не розумію… Я думала, у вас все гаразд.
— Коли ви народили Дарину — я їздила до Гаїчів на хутір, і дядько Іван набрав мені Тоню, щоб я сама повідомила новину, але вона не схотіла зі мною розмовляти… сказала, що її чекають хлопці… Мабуть, він був тоді у них…
— Але як же це… — Ніна насупила брови. Степан був таким веселим і бадьорим. “Лора казала, що у вас тут донечка…” А дівчина сидить навпроти і вмивається сльозами… — ви посварилися?..
— Він сказав, що я йому не потрібна… — Лора намагалася забути його останні слова. Не думати про них і не згадувати, але зараз починала усвідомлювати, що своїми діями він підтверджував кожне слово — вона йому не потрібна. Його життя не зупинилося без неї. Він їздить, зустрічається з друзями, ходить у гості, дарує подарунки… Як він там казав: “Я відпускаю тебе. Ти можеш жити так, як хочеш… Я теж буду жити своїм життям”… Він живе, а вона не може… віддаючи “свій борг” віддав більше, ніж Лора очікувала взяти… і жити своїм життям без нього вона не зможе, бо частина його лишилась в ній…
— Так і сказав?! Не вірю… Може ти щось невірно зрозуміла?
— Він сказав: “ Ти мені не потрібна. Мені ніхто не потрібен. Невже ти досі цього не зрозуміла?!” — і пішов… Я намагалась його зупинити, але…
— Боже, Лоро, я оце тебе слухаю і я не вірю, що він міг тобі таке сказати… Ну не вірю і все…
— Можете не вірити моїм словам, але його вчинки це підтверджують… Степан зустрівся з усіма, крім мене…
Вони посиділи мовчки, потім мала почала кхикати.
— Їсти хоче… — сказала Ніна, пішовши до ліжечка.
— Я піду… — Лора підвелася з-за столу, лишаючи чай, до якого не доторкнулась.
— То може залишся, я зараз її погодую і…
— Ні… я пройдуся.
— Мені так шкода… — Ніна зітхнула, — ви ж така гарна пара… і так добре ви з ним ладнали… і якби… якби ж Степан до тебе тоді цікавість свою не проявляв — Тоня б моя з Бакеро і не почала зустрічатися… Бігала б досі до свого Макса…
— Ви знали? — здивовано запитала Лора.
— Знала… — Ніна зітхнула. — І жінка його знала… А коли з’явився Степан — поруч з ним Бакеро, то я так раділа, що Тоня захопилась іншим… Ну як же ж так, Лоро? Може ви все ж таки помиритесь?
— Я б дуже сильно цього хотіла, але одного мого бажання — не досить.
Навіть у непроглядній темряві відчаю завжди знайдеться місце для світла надії…©
Лора таки поїхала 25 грудня на зустріч з одногрупниками. Вона думала про слова матері — попросити у когось допомоги… Романа Бондаренка на роль свого рятівника не розглядала, хоча була впевнена, що він би охоче допоміг і мокнув Степана обличчям у все, що можна… Відкинула цей варіант одразу ж… Ігор — було незручно просити про допомогу людину, котру бачила два рази за все життя.
Про свою вагітність, про те, що Степан не знає про дитину і невідомо коли приїде, про небезпеку від батька — Лариса розповіла Олені Пилявець. Декілька секунд Олена загальмовано дивилась на Лору.
— Так… Ще раз. Ти вагітна?
— Так… І мені терміново потрібно піти з дому та знайти роботу.
— Гм… — Олена насупивши брови щось обмірковувала. — Без Маринки-старости ніяк…
Коли Лариса під час першого року навчання почула розповідь про ліцеїстів, котрі напоїли свою вчительку медпрепаратом — вона їх боялася. Коли Марина намагалася напоїти її тим же оксибутиратом — раділа, що Валерій попередив, а ліцеїсти в її уяві все одно лишалися бандою і тепер вона спостерігала, як ці самі ліцеїсти, скупчившись довкола неї, вирішували ЯК ЇЙ ДОПОМОГТИ…