До квартири поїхала громадським транспортом.
Відчинила двері своїми ключами і, відчепивши з в’язки ключ від батьківського дому, поклала їх на тумбочку у прихожій. Пішла на кухню, зробила собі чай. Слова Степана боляче пекли всередині. Так, можливо не варто було брати з собою сестру… Але ж вона не знала… Він не забороняв їй це робити. Міг би хоч якось натякнути у розмові з бабусею, щоб вона цього не робила… Попри те, що від образи горло стис клубок — Лариса не плакала. Чекала.
Степан приїхав майже через годину. Він зайшов на кухню і поставив пакет з продуктами на стіл.
— Вибач, я був різким, — він підійшов до неї, не наважуючись доторкнутися.
— Я заслужила, — відповіла Лариса не озираючись на нього. — Але ж ти міг передати через Віру Хризонівну, щоб я не їздила сюди…
— Її теж слухають.
— Але ж є Ігор… Роман… Хтось же міг передати мені твоє послання?
— Пробач, — Степан поклав руки їй на плечі і зарився обличчям у її волосся. — Стільки всього відбувається. Я не хочу вплутувати у це інших. Дуже багато стоїть на кону.
Лора обернулася до нього.
— Ти впораєшся з усім…
— Дякую, — Степан прикипів поглядом до її губ і почав схилятися до них. Поцілунок обпік обох, наповнюючи тіла жаром пристрасті. Вони тремтіли від надлишку почуттів, що переповнювали їх, і від бажання, котре нарешті отримало свій вихід.
Лариса намагалася не думати про його нещодавні слова. Вірила, що насправді, він не байдужий до неї. Сердиться, але не охолов і відштовхує її навмисне. Лора упивалася кожним дотиком його рук і кожним поцілунком. Бачила, що Степан скучив за нею не менше, ніж вона за ним. Віддалася почуттям вся, без залишку. Хотіла стриматися, але не виходило — щоразу, коли її накривала хвиля насолоди, говорила йому, що кохає… а він знову мовчав.
Вже на світанку, коли вона втомлено вклала голову йому на груди, він розповів їй про поїздку до Африки, про те, що сталося з Громовим, про те, що в Африці йде війна, про те, що вони вже відправили один борт до Колумбії, а з другим він літав як супроводжуючий. Говорив про те, що ця операція триватиме довше, ніж він очікував і через ці підслухані розмови він має величезний клопіт з Фурією і обома Громовими, бо ті мали на нього плани… Що Лора тепер у небезпеці і краще для них офіційно розійтися…
Лариса слухала мовчки, не ставила жодних питань. Це було незвично. Вона завжди знаходила, що запитати — але не тепер. Мовчала. Вона розуміла, що він це робить, бо це вимога Фурії. Насправді, він не хоче її відпускати.
Вранці, коли Лариса відкрила очі — побачила, що вона у ліжку сама. Сіла, поглядом шукаючи, що одягнути. Степан зайшов до спальні вже одягнутий.
— Доброго ранку… — сказав оглядаючи її оголене тіло. У погляді Лора бачила його бажання і… біль?
— Доброго, — вона усміхнулася.
— Мені вже час їхати… Я б хотів попросити тебе, щоб ти більше не приїздила сюди з сестрою і коли будеш у квартирі — мовчала та нікому не дзвонила. Добре?
— Добре… — відчула холод у його голосі.
— Я їду надовго. Не знаю, коли буду в Києві. Тому я відпускаю тебе. Ти можеш жити так, як хочеш. Я теж буду жити своїм життям.
— Про що ти говориш?.. — голос Лариси затремтів, і до очей підступили сльози.
— Я не буду тобі вірним. Ти теж не зобов’язана.
— Степане…
— Але я не хочу, щоб ти відчувала фінансові трудноші, тому лишаю тобі гроші, щоб… — він поклав декілька пачок на тумбу біля ліжка.
— Мені не потрібні твої гроші, Степане! Що… що ти зараз кажеш?! Ти відкупаєшся від мене?
— Лоро, на кону стоїть твоє життя. Я колись казав, що я піду, якщо це врятує тебе. І цей момент настав.
— Ні…
Степан мовчки розвернувся і пішов з кімнати. Лариса підхопилась із ліжка і побігла слідом. Вона схопила його за руку, притиснувшись всім тілом до нього.
— Не роби цього… чуєш… без тебе я не хочу жити… я не зможу жити…
— Ти мусиш, — він відсторонив Ларису від себе і, піднявши з підлоги спортивну сумку, закинув її собі на плече.
— Будь ласка… — вона благаюче поглянула на нього і зустріла холодний погляд. Степан мовчки розвернувся і пішов до вхідних дверей. Ще одна спроба зупинити його закінчилась тим, що він відштовхнув її від себе.
— Ти мені не потрібна! Мені ніхто не потрібен! Невже ти досі цього не зрозуміла?! — він поглянув на неї таким лютим поглядом, що Лариса відчула його, як удар блискавки. Вся стислась.
Степан пішов, а Лора ще довго стояла гола у прихожій не розуміючи що і як їй тепер робити, а потім… план дій виник сам собою. Вона пішла до спальні. Одягнулась. Застелила ліжко. Поклала на нього пачки грошей, що він лишив на тумбочці. Поставила пакет з так і не розгорнутим нею подарунком. Там, всередині навіть були гроші, які вона так і не взяла. Сходила до прихожої, забрала з тумбочки ключі і теж поклала на ліжко…
А потім Лариса почала знімати з себе прикраси… Зняла сережки. Це перше, що він їй подарував з коштовностей. Ланцюжок, подарований ним в Одесі. Тоді він обіцяв, що все буде добре… Браслет, подарований ним, коли він повернувся поранений з Сомалі… Каблучка з діамантом… пропозиція вийти заміж, яка так і лишилась лише пропозицією… Золота каблучка, що він подарував на Новий рік, у Єгипті…
Підійшла до шафи. Тут були її сукні, дублянка…провела рукою — ні, вона нічого не візьме… Оглянувши ліжко, поправила пакет з подарунком. Якщо вона йому не потрібна — їй теж від нього нічого не треба.
Зітхнувши, вийшла зі спальні. У залі, біля вікна, стояв горщик з фікусами. Вони загинуть, якщо лишити їх тут без догляду… Засохнуть… Що робити? У руках додому його не повезеш — важкий і великий. Відкривши сумку, зірвала картонну обгортку з зошита і почала писати: “Я — фікус бенджаміна. Мій хазяїн поїхав….”. Закінчивши писати записку, Лора закинула на плече сумку, взяла в руки горщик і пішла з квартири, захлопнувши двері.
Ліфтом спустилася на другий поверх і поставила горщик з фікусом на вікно сходів — тут має ходити багато людей, хтось та й зглянеться… а поруч примостила написане послання.
— Це все, що я можу для вас зробити… — сказала Лора тремтячим голосом, торкаючись кінчиками пальців листя з жовтим і білим краєм, — пробачте, нас…