Жінки засміялись. Лора проковтнула клубок, що стис горло.
— Кажуть, він же їй каблучку з діамантом подарував… Великим і дуже дорогим. То може таки збирався?
— Ой, та хто ж сказав, що то діамант? Може то якийсь фіаніт? Ти дуже у тих камінцях розбираєшся?
— Ні.
— Так ото ж. Міг сказати, що завгодно. Бондарі вміють по вухах їздити.
Лора сиділа склавши руки під сумку. Як добре, що вони не бачать тієї каблучки про яку говорять…
— А що ж тепер?
— Та не знаю… Ніна там доглядає Хризонівну, але ж вона — не медик…
— А Нінці коли родити? Пуза зовсім не видно…
— Та їй десь у кінці жовтня термін. Ще довго. Яке ж там пузо? Ще рано…
— А Тонька ж де? У Києві?
— Ні-і-і… Вона обкрутила Івана-цигана сина старшого. Бакеро. Такий же він гарний та статний — просто картинка. Поїхала з ним до Англії.
— О…
— Так. Йому там запропонували роботу — дуже хорошу. Він погодився. А там, як добре підуть справи, може і залишаться в Англії. Чого сюди повертатися?
— Оце вже Тоньці пощастило… Оце вже хвацька дівка.
— Так. Тоня молодець. У хмарах не літає. Хапає хлопців, що їй по зубах, не те, що її подружка… Шкода навіть трохи Лариску. Гарна ж така… і така дурна! Сподівалася Відьмака собі отримати, — мама Ірини незадоволено фиркнула.
— Так а Нінка чоловіка собі де знайшла?
— На 8 березня їх познайомили спільні друзі…
Жінки почали перемивати кісточки Ніни Григорівни і Андрія Семеновича. Лариса від почутого про себе нервово кусала губи. Степан… Не вірила, що він пропав. Не відчувала, що щось трапилося. І діамант — справжній, він не міг з нею так вчинити…
Весь час, що вони їхали — Лора сиділа не повертаючись. Повернулась і піднялася лише коли жінки пішли на вихід на їхній зупинці, а зійшовши з перону — попрямували до магазину. Лора ж не пішла, а побігла до будинку Віри Хризонівна..
Біля двору Бондарів стояла швидка. Залетівши в будинок, одразу ж поспішила до кімнати колишньої вчительки — останні двері праворуч у спальній частині коридору.
Хризонівна лежала бліда, як полотно, а поруч з нею сиділа місцева фельдшерка — Лідія Денисівна. Побачивши Ларису, бабуся заплакала.
— Пропав… пропав мій хлопчик…
Лора сіла на підлогу біля Хризонівни і взяла її за руку.
— Він обов’язково знайдеться. Степан був там не один раз і дуже добре знає ту місцевість, — сказала Лора. Вона намагалась говорити спокійно і в неї добре вийшло.
— Ти знала, куди він їде?.. — з недовірою запитала колишня вчителька, стиснувши руку дівчини.
— Так… — Лариса кивнула. — Степан збирався відвідати одного свого знайомого. Можливо, вони там просто загостювалися…
— Якого знайомого?— стара стисла її руку.
— Віро Хризонівно, пустіть, мені боляче, — Лора спробувала звільнити свою руку з залізної хватки старенької.
— Які знайомі у нього можуть бути в Африці?!
— От коли він повернеться — тоді і запитаєте, — Лариса висмикнула свою руку. Хризонівна не відводила від неї пильного погляду. Як так трапилося, що онук розповів про свою поїздку Ларисі, а їй нічого не сказав?
Лідія Денисівна простягнула Ларисі аркуш.
— Ось, це призначення терапевта. Тут записано, що ми їй вкололи сьогодні. Отут — те, що робила вчорашня бригада. Була б тобі дуже вдячна, Лоро, якби ти змогла поробити Вірі Хризонівні ін’єкції, бо ми, звичайно, можемо приїздити і колоти, але ж ти розумієш… Ми — швидка допомога, а не доглядачі.
— Так, звичайно. Я все зроблю.
Провівши фельдшерку, Лора повернулася до кімнати старенької.
— Він справді сказав тобі куди їде? — недовірливо перепитала Хризонівна.
— Так.
— І куди?
— Колись Степан познайомився з одним шаманом і йому випала нагода провідати того чоловіка у нього вдома. Я впевнена, що з ним все гаразд. А вам потрібно зараз заспокоїтись і чекати його повернення. Я думаю, що він не пропав, просто затримався в гостях…