Ранок на швидкій допомозі почався з несподіваного призду “Лінійного контролю”. Почали перевіряти комплектацію і стан машин. Першою до виїзду стояла автівка БІТР, на якій Лора мала сьогодні бути, відповідно до графіка. Перевіряючий з сонним виглядом оглянув загальний стан машини — чисто, перевірив що лежить у ящику… Чи всі медикаменти згідно списку є? Налоксон? На місці? Добре… А де акушерські пакети? Приймати пологи у спецбригади — шанс невеликий, але ж пакети мають бути.
Гена, високий і худий молоденький фельдшер з шикарною світлою шевелюрою, що виблискувала міддю, вийняв обидва пакунка з шафки і подав перевіряючому. Той незадоволено все оглянув, сказав, що стерся напис, слід поновити, та пішов до наступної машини.
Лора спостерігала за всім з завмиранням серця.
— Що ти така перелякана? — усміхнувся Гена.
— Не знаю… так якось лячно стало. Такий він якийсь страшний і сердитий.
— Та сьогодні нормальний. Він мені минулого разу ці самі акушерські пакети тикнув і каже — брудні. Я кажу, так то ж клейонка затерлась, а всередині ще одна упаковка — стерильна. А він кричить — бруд і все! Я сів, намагаюсь очистити, а він ну ніяк не змивається. Кажу: “Нічого не буде, бо цей бруд вже поєднався з волокнами на молекулярному рівні…”. А він такий серйозний: “Так, на молекулярному…”, а потім до нього дійшло, що я жартую, вклепав мені тоді і машину брудну, і клейонку брудну… Ой, так кричав — тоді дійсно було страшно. А це він тебе побачив, і розтанув, — усміхнувся Гена, — пішли кави вип’ємо, доки нам виклик не дали.
Лиш промовив, як диспетчер оголосила виїзд. День був складним. Вони поїхали на бійку. Там були і переломи, і проникаючі ножові… Потім —ДТП, потім — знову бійка, після бійки — смерть до прибуття. Повертался на підстанцію ввечері втомлені. Перед заїздом на територію побачила знайомий Land Cruiser. Серце закалатало і втома вмить кудись зникла — Степан…
Вона випорхнула з машини і поспішила до нього.
— Моя мАла, — сказав він обіймаючи її.
— Ти давно чекаєш?
— Ні, хвилин десять. Тобі вже можна йти?
— Мені ще година, але я піду, бо зараз як дадуть виклик, можна надовго поїхати. Я зараз, за речами тільки збігаю, почекай!
Степан провів Лору поглядом за ріг будівлі. Помста… Чи думав він про помсту? Доки не зустрів Лору — думав. А тепер? Як їй сказати, що у нього з’явилась справа? Що Фурія виставила йому умови? Як залишити її, коли тягне до мАлої, як магнітом? Як він зможе піти від неї? Це нечесно…
Степан сперся об капот машини і поринув у свої думки.
Невдовзі Лора повернулась і зупинилась у декількох метрах від нього, не відводячи від нього очей.
— Щось трапилось?..
— Ще ні.
— Кіра Дмитрівна виставила тобі умови?
— Так, — він кивнув. Лора розумна. Вона все бачить і розуміє…
— Ти мене кидаєш?..
— Ні. Але я не зможу одружитись з тобою цього року. Не вийде. Буде робота. Якщо ти згодна почекати — я…
— Я згодна, — видихнувши, вона підійшла і пригорнулася до нього. — Я чекатиму тебе, скільки треба часу, скільки треба разів… Головне, щоб ти повертався.
Степан забрав Лору на Куренівку. Не пішли одразу до квартири, трохи пройшлися парком, і він вирішив розповісти Ларисі все, що дізнався. Можливо, це було не зовсім вірним рішенням, але не хотілось її обманювати. Напівправда буває гіршою за брехню, тому він прагнув бути з нею максимально чесним. Розповів все, опустивши лише Алісу. Степан прийняв для себе рішення, що у нього з нею нічого не буде, як би Фурія цього не хотіла, а тому нервувати Ларису згадкою про дівчину — не варто.
— Ти віриш їй? — запитала Лора, коли Степан замовк. Вона тримала його під руку і вони повільно йшли Куренівським парком, котрий починали огортати сутінки.
— Вірю я їй чи ні — зараз не головне. Її розповідь дуже схожа на правду, проте Фурія мовчала дев’ять років — це насторожує, і вірити їй одразу на слово — не варто. Мене більше гнітить те, що ти і Бакеро опиняєтесь у заручниках. Я прийму її правила гри. На жаль, нам з тобою певний час потрібно буде тримати дистанцію і я не уявляю як я з цим впораюсь, — Степан зупинився і, розвернувшись, обійняв Ларису.
— Я теж… але чекатиму тебе… Стільки, скільки потрібно…