Коли Влад пішов, Степан лишився з Кірою Дмитрівною наодинці.
— Ти, як завжди, неперевершений, — сказала вона усміхаючись.
— А ви якось поганенько підготувались цього разу. Розчаровуєте. Я думав, що свій наступний хід ви підготуєте більш ретельно. І цей Громов… — Степан осміхнувся, — він вдає з себе такого нерозумного, сумніваюсь, що таким є, але якось все дуже незграбно зроблено, Кіро Дмитрівно. Старієте?
— Можливо, — усмішка зійшла з її обличчя і на ньому знову з’явився звичний холодний байдужий вираз.
— Не розумію чому ви прийшли з цим до мене? У вас же є хлопці, котрі відстежують наркотрафік. Чому я?
— Тому що мені потрібен саме ти. А Влад і справді не настільки простий, як хоче видаватись. І його цікавить Африка. А там… кращого за тебе гіда мені для нього не знайти. Ти придумаєш, чим його вразити. А наркотики… Навчишся. Ці знання знадобляться тобі будь-де. Потім.
— На даному етапі я у цьому мало що знаю і користі від мене небагато.
— Помиляєшся. Ти — одна суцільна користь. По-перше: ти син Сергія, котрий був скалкою в їхній дупі багато років. По-друге: за ці роки ти досяг неабияких успіхів і київська братва знає, що ТИ можеш дістати і сплавити будь яку зброю, що ТИ один з людей збройного барона. Що ти можеш допомогти у вирішення конфліктів, бути третьою стороною у гострих питаннях. ЦЕ — репутація. І ми над нею старанно працювали останні роки. Влад знає, що ти не новачок у цій справі. Молодий, але досвідчений. Він запросив про тебе інформацію у трьох різних людей. І всі вони сказали майже одне й те саме з різним рівнем подробиць: тобі можна довіряти. А твій торішній візит до Одеси — це наочна демонстрація того, що ти можеш владнати різні складні питання… Що навіть з міста, зануреного у хаос, ти можеш вчасно відправити вантаж. Почнеш вашу співпрацю з Африки, де ти майже як вдома. Тут я надаю тобі свободу дій. Стефане, ти ж такий жук, що знаходиш спільну мову з усіма конфліктуючими сторонами одночасно і робиш вигляд, що тебе там не було, — Фурія усміхнулася, — злітай з ним у неспокійні місця, де білих особливо не люблять. Хай відчує всю красу расизму саме до білих, а не чорних. Так, щоб його аж смикало після повернення.
— Гм… Заїр? Тобто, Демократична республіка Конго? Там білих, нашу расу, вважають винною у всьому. Ну, і там дуже скоро щось вибухне.
— Підійде. Він має почати тобі довіряти. Екстремальні ситуації — найшвидший рецепт досягнення довіри. Ти можеш ставитись до Влада як забажаєш, але після цього візиту до Африки ВІН має боготворити тебе і довіряти тобі безмежно. Нехай це буде фантомна довіра — але вона дозволить нам знищити все їхнє сімейство, — очі Кіри Дмитрівни просто палали, коли вона стишено говорила до Степана.
— Від коксу відкараскатись в мене не вийде?
— Ні. Він — наш засіб помсти.
— Кокс?.. Гм. А мета?
— Ті, хто його хоче.
— Я не зовсім розумію ваш план.
— Зізнаюсь, я остаточно його не доопрацювала. Будемо імпровізувати.
— Навіщо такий поспіх?
— Коли я почула, що Громов молодший шукає вихід на Африку — я зрозуміла, що не можу втратити такий шанс… І ти теж.
— Я теж? Цікаво. Але все одно не розумію суті. Чи ви так бажаєте не допустити мого одруження, що підсовуєте мені сирий проект і при цьому палитесь на рівному місці? Чи ви переслідуєте якісь свої корисливі цілі? Давайте це обговоримо, бо я не розумію.
— Після того, як ти сказав, що не плануєш дітей — я теж не розумію, для чого тобі цей шлюб. Лора… Красуня. Вона тобі подобається, з нею тобі добре і затишно, але рано чи пізно вона почне говорити про дітей. Ти ж не хочеш, щоб вона ламала себе заради тебе?
— Я збираюсь обговорювати з вами не Ларису.
— А що?
— Вас.
— Мене? — Фурія здивувалась.
— Так.
— Я тебе слухаю.
Степан поліз у задню кишеню джинсів і дістав складений аркуш паперу, що містив копію фото зі склянкою. Поклав на стіл перед Фурією, мовчки вказавши пальцем у потрібне місце.
Вона схилилась і поглянула. На її обличчі не відобразилось жодної емоції.
— І що?
— Ви там були.
— Я бувала у вашій квартирі, це правда. З твоїм батьком у мене були не лише робочі стосунки, ти знаєш, — Фурія не відвела погляд.
— Я знаю. От тільки батько не терпів посуду у спальні. Він виносив його майже одразу, а ця склянка стоїть на тумбі. Її не віднесли. Я не думаю, що це ви вбили мого батька… Хоча могли.
Кіра Дмитрівна насупилась і питально поглянула на Степана.
— Якщо ви хочете, щоб я допоміг вам з Громовим — я хочу знати ВСЮ правду.
Фурія піджала губи.
— Добре. Тільки давай не тут. Поїхали в якийсь парк.
26 травня 1998 року в Москві було пасмурно. Вони поїхали у парк імені Горького і, вийшовши з машини, довго прогулювались алеями. Небо було темне і швидше нагадувало осіннє… Лише молода зелень на деревах контрастно виглядала на сірому фоні неба, нагадуючи всім, що зараз таки весна. Фурія ніяк не могла почати говорити і Степан вирішив їй допомогти.
— Я знаю зі справи, що у вівторок yвечері він сказав, що почувається погано і хоче відлежатися пару днів, — сказав Степан, — він зустрічався з вами?
— Так… я приїхала того вечора. Сергій мав віддати мені документи, котрі викривали діяльність Громова і … ще однієї людини, котра зараз працює в міністерстві закордонних справ РФ. Його родича. Позивний — Ворон. Вони працювали разом.
— Ви зустрілися?
— Так, — Кіра Дмитрівна зітхнула, — ми зустрілись і провели разом одну добу.
Жінка зупинилася, поринувши у спогади і задивилася на поверхню озера.
— Під вечір середи ми виявили, що в квартирі зовсім немає хліба і Сергій зібрався збігати в магазин. Він одягнувся, вийшов, а потім квапливо повернувся назад і просто залетів до спальні. Наказав мені хутко одягатися, тікати до Москви і не озиратися. Я поспішно одяглася — він дав мені папери і допоміг перелізти на балкон до сусідньої квартири, вхід до якої був із сусіднього під’їзду. Коваленки, здається…
— Так, Коваленки.
— Хазяїв я, на щастя, не зустріла, хтось був у ванній, хтось — на кухні, тому я вийшла і тихенько призачинила двері, а Сергій пішов відчиняти двері вашої квартири, — Кіра витерла сльозу, що стекла по її щоці, — я здогадувалася, що до нього можуть прийти поговорити… побити… але я не уявляла, що вони його вб’ють… та ще й так…
— Це були люди Громова? — Степан відчув, як у грудях закипав гнів і бажання помсти… Прийшли цілим натовпом і вбили… Це тривало не дві доби, як він думав раніше, а одну, проте…
— Так… Мені здається, що і сам старший Громов там був, але точно я не знаю. Було два автомобіля перед парадним. Я терміново поїхала в Улан-Батор, до готелю, в якому нібито жила, і вночі військовим бортом вилетіла на територію СРСР. З пересадками я долетіла до Москви. В понеділок, коли прийшла на роботу —дізналася, що знайшли тіло твого батька. Коли почула — не могла повірити, адже бачила його не так давно… — ще одна сльоза стекла по її щоці. Степану було дивно бачити Кіру Дмитрівну такою. За ці роки, що він її знав, кураторка здавалася йому мало не роботом, позбавленим всього людського, — Я взяла папери і хотіла занести їх своєму керівнику, але коли прийшла… Секретарка сказала, що у нього Ворон. Судячи з того, що до мене ніхто не прийшов — твій батько мене не видав. Він помер — і не видав мене, — Фурія рушила по доріжці вздовж водойми. Степан пішов слідом.
— Ви віддали документи?
— Ні. Вибачилась і сказала, що прийду пізніше. Принесла тоді йому якусь муру по південному округу. Документи твого батька досі у мене. Якби віддала тоді — Ворон би знищив їх. А так… вже дев’ять років я зберігаю компромат на дуже важливого птаха, котрий зміг потрапити аж до уряду і я хочу, щоб це падло заплатило… і його родич. За все. Я хочу знищити їх усіх і щоб ти допоміг мені це зробити, бо сама я не зможу…
Степан обдумував почуту інформацію. В цей момент він теж прагнув помсти. А цей шлях вимагає певних жертв…
— Це ви готували Громову досьє на мене?
— Так…
— Чому не згадали у ньому Лору?
— Вона там є, тільки записана як три різні дівчини. Не хотіла робити акцент на тому, що у тебе є з кимось тривалі стосунки. В Одесі ти був з Лолою Іллєнко, в Єгипті з Ларисою Ільченко, її ім’я значиться при перетині кордону, тому там ім’я справжнє, а зараз у тебе Людмила… тебе понесло на літеру “Л”.
— Чому ви це зробили?
— Я намагаюсь її захистити, — сказала Кіра Дмитрівна і Степан вперше почув, як її голос затремтів. Він мовчки чекав пояснення. Кураторка довго збиралася з силами і врешті промовила, — я не хочу, щоб її спіткала доля твоєї матері.
— Ви про що? — він аж розвернувся до неї.
— Найвразливіше місце закоханого чоловіка — його жінка. Ще діти, але їх у тебе немає, тому Лариса — це твоє єдине слабке місце. І я прикрила твій тил. Поки що це допоможе… Твій батько теж мав слабкі місця, але його ніхто не прикривав.
— Ви щось казали про долю моєї матері. До чого тут Лора?
— Ти колись казав, що після лікарні мама стала чужою.
— Так. Вона мене не впізнавала і була апатичною. Але ж її накачували ліками.
— Ти бачив?
— Батько казав, а потім… — Степан зітхнув. — Річ не в ліках… так?
— Твоїй матері зробили лоботомію.
— Навіщо?..
— Її нервовий зрив відволікав Сергія від виконання покладених на нього обов’язків. Ірина звинувачувала себе у смерті сина. Тоді ж їй доручили підготувати новорічний концерт, пам’ятаєш? Вона була вся на нервах.