— Так, — Степан добре пам’ятав той період. Олексій постійно скаржився на біль у животі, а мама сварилася на нього, що він вигадує, бо не хоче готуватися до виступу. Повела Олексія до лікарні, і там п’яний лікар ,оглянувши його, сказав, що брат щось не те з’їв. Далі постійні репетиції, через біль. В день концерту брату стало легше. Він виступив… А потім йому почало ставати тільки гірше. Коли хірурги в Улан-Баторі повідомили, що у Олексія весь цей час був апендицит, котрий ускладнився перитонітом — мама була шокована, а потім брат помер. І вона не могла собі пробачити, що не повела його до іншого лікаря, чи до того самого, але коли він був тверезим. Що через той новорічний концерт не звертала уваги на його страждання… Так хотіла всіх вразити… Вона голосно причитала, ридала і рвала волосся на голові. Потім її забрали і госпіталізували. Мамі тривалий час не ставало краще. Батько щодня ходив до лікарні, повертався пізно ввечері — так тривало майже місяць. І Степан жив сам по собі… у сім років така свобода не дуже радує.
— Через її нервовий зрив Сергій майже постійно був з нею і це не подобалося керівництву. Приїхало якесь світило психіатрії, цілий професор. Він оглянув Ірину і сказав, що у неї шизофренія.
— Шизофренія? — Степан насупив брови.
— Так він сказав. Запропонував давній, перевірений, метод лікування — лоботомію, котрий широко практикувався у США. В СРСР був на той час вже відкинутий, як неефективний.
— Але ж… на мамі не було жодних шрамів.
— Не було. Тому що її робили без розкриття черепної коробки. Заганяли таку довгу залізяку в голову, через очницю, і розсікали з’єднання лобних долей. Зовні — жодних ознак, що людині щось робили, але людина ставала іншою. Після цієї операції Ірина затихла, а потім почалась деградація особистості. Не мені тобі розповідати, якою стала твоя матір, коли повернулася навесні з лікарні, — Кіра поглянула на Степана. — Вони її вбили як особистість. Лишили лише оболонку. Сергій не знав про їхні наміри зробити з нею таке. Та і невідомо чи зміг би він завадити їм це зробити.
Степан відчув як йому перехопило подих. Лоботомія… Людське життя не коштувало нічого: ні тоді… ні зараз.
— Я знаю ще декілька людей, з якими теж так вчинили. Той професор — він був шарлатаном. Його цікавила американська методика проведення лоботомії, він товаришував з потрібними людьми і йому “підганяли матеріал” для експериментів. Доки не зробив подібне родичу однієї “поважної людини”. Результат отримали подібний до того, що трапився з твоєю матір’ю. Обурення постраждалої сторони призвело до того, що його викрили і до суду “професор” не дожив. Вбили у слідчому ізоляторі — проломили череп, а у причині смерті написали — помер від гострої серцевої недостатності… Про це все я дізналася з особової справи твого батька, коли мене призначили його куратором.
— Що трапилося з попереднім?
— Хтось його застрелив, — Кіра знизала плечами. — Маю підозру, що це зробив Сергій, але я його не звинувачую.
— Чому підозрюєте мого батька?
— Бо куратор мав знати про те, що планували зробити з твоєю матір’ю і він не попередив Сергія. Тому, Стефане, я хочу щоб зараз ти усвідомив, що все, що ми робили з тобою до цього — було заради того, що ми починаємо робити відтепер. Якщо Лора тобі дорога, і якщо ти хочеш, щоб вона не постраждала — відмовся від неї. Якщо ти її кохаєш — відпусти. Ми живемо в жахливому світі і в ньому… якщо двоє людей кохають одне одного — це ще не значить, що вони будуть жити разом все життя… — Фурія витерла сльози.
— А якщо я відмовлюся вам допомагати?
— Тоді я тебе примушу. Ти мені потрібен. Я готувалася до цього дев’ять років. Я не відмовлюсь від помсти, тому краще тобі погодитись і не примушувати мене вдаватися до шантажу.
— Але Лора…
— Скажи, що даєш їй час ще раз все обдумати. Що найближчий рік чи два ти не можеш одружитися. Скажи, що я не дозволяю, що погрожую. Тобі не можна зараз одружуватись, Стефане. Ти маєш бути вільним. До того ж є Аліса, котра накинула на тебе око і ти маєш її використати на користь нашій справі.
— Ви хочете, щоб я з нею спав?
— Вона тобі сподобалась, я помітила. Так, це не Лариса, але Аліса… Аліса-Лариса, — Фурія посмакувала ці слова на язиці, — може бути твоєю розрадою певний час.
(реальні імена теж співзвучні)
— Кіро Дмитрівно, я розумію ваше прагнення помсти, але я звик сам обирати з ким і як мені спати. До того ж я ще не надав своєї згоди. Я хочу все обдумати.
— Думай. Але відмову я не прийму. Ти — мій інструмент. Я вклала в тебе багато сил. І до речі… Квартиру і авто зараз оформлюють на твоє ім’я. Вони стають твоєю власністю. Я домовилася.
— Дякую, але я не просив.
— Я знаю. Захочеш — продаси. Я вважаю, що ти заслужив на таку винагороду за ці роки. Ну і Влад має бачити, що у тебе є матеріальні цінності. Ти зараз можеш повертатися до Києва, але 12 червня маєш бути в Бургасі. Я організую вам із Владом екскурсію в Заїр чи куди ти там обереш.
— 12? А можна в інший день? У Лори в цей день День народження.
— Ні. В інший не можна. Це буде мій символічний подарунок для неї — свобода від тебе.
— А Бакеро? Це ви?
— Так. Це також я. Якщо безпека Лариси для тебе буде не достатнім аргументом, то ти ж не захочеш, щоб твій найкращий друг потрапив в якусь фінансову халепу в іншій державі, правда, Стефане?