Мама Лори помінялася змінами з суботи на неділю. Вони всі поїхали до лісу, на радість Степана знайшли гриби. Небагато, але він був дуже з того радий. Відвізши Людмилу Василівну з доньками додому — заїхав до бабусі, запросив її на шашлик — очікувано вона відмовилася. Бурчала, що у них вдома умови кращі, можна було б і тут посмажити, якщо так хотів.
— Добре, то ми можемо зараз все зібрати і переміститися сюди…
— Хто це ми?
— Лора, її сестра, мама…
— Ні-і-і… вони мені тут не потрібні.
— … ще будуть Бакеро і Тоня.
— Ці нехай, а Ільченки…
— Значить, ми будемо у них. Якщо виникне бажання — можеш приєднатися до нас.
Він знав, що бабуся не прийде. Але не запросити її — не міг.
Погода сприяла. Було не дуже сонячно, але тепло. Стола поставили на вулиці, перед літньою кухнею. Пізніше до них приєдналась Ірина з меншою сестрою, Інною, подругою Тетяни. Коли стемніло — кинули подовжувач і винесли лампу. Ніхто не хотів розходитись, але було пізно, і Бакеро поїхав з Тонею на хутір, дівчата допомогли прибрати зі столу і помити посуд. Степан намагався допомогти, але йому сказали не лізти, бо ще перечепиться, тому він сів на сходах і курив. Ірина з сестрою невдовзі пішли додому. Провівши їх до повороту, Лора повернулась і сіла поруч з ним.
— Тобі тут не холодно? — поцікавилася вона, пригорнувшись.
— Ні.
— Втомився?
— Трохи є. Натопався, — він обійняв Ларису, — я оце дивився на ваш горіх і зрозумів, що він мені нагадує.
— Що? — Лора притулилася до нього спиною, розвернувшись обличчям у бік горіха.
— На півночі Фрітауна — столиці Сьєрра-Леоне, є дуже старе бавовняне дерево. Кажуть, найстаріше дерево у світі, така стара розлога сейба. Їй приблизно п’ять століть… У ХVІІ столітті там був ринок рабів, котрих переважно відправляли у Новий світ… А у 1792 році Англія звільнила майже чотири сотні чорношкірих, котрі воювали на її боці в Америці, і відправила їх назад, до Африки. Типу — на волю. Назвали їх “новошотландцями” і відправили на “батьківщину”, якої вони по суті і не знали. Сьєрра-Леоне була колонією Великобританії до 1961 року і та сейба росла там весь цей час. Коли на те місце прибули перші звільнені раби — вони провели молобен під деревом. Я коли вперше потрапив під неї — залип. Місцеві мало звертають уваги на стару сейбу. Звикли. Там кільце, всі кудись їдуть, йдуть, а я залип. Під нею досі роблять різні підношення, лежить купа всього різного. Дерево дуже гарне і величне. Ваш горіх дуже схожий на ту сейбу. От тільки ви не робите йому подаяння, — Степан усміхнувся і притулився щокою до її волосся.
— У неї їстівні плоди?
— Та щось там їдять, я не пробував. Олію знаю, що роблять. Якісь там пухнасті волокна добувають, використовують як наповнювач, але думаю, що ваші горіхи смачніші.
(Бавовняне дерево на півночі Фрітауна, столиці Сьєрра-Леоне. Фото з інтернету)
Степан замовк і вони сиділи мовчки, не піднімаючи питання, котре турбувало обох: будуть вони ночувати разом чи ні? Степан посунув ногу, вкладаючи її зручніше і знову пригорнув до себе Лору. Він не хотів іти, а без дозволу лишатися теж не міг.
Людмила Василівна вийшла до них на поріг.
— Ви тут не померзли?
— Ще не холодно, — відповів Степан.
— Чому не йдете до хати?
— А можна? — він повернув голову до жінки. Людмила зітхнула.
— Можна. Заходь. Я ж розумію, що ти до бабусі йти без Лори не хочеш…
— Ви дозволяєте мені лишитись у вас?
— Дозволяю, — сказала Людмила й пішла у хату.