На тижні дівчата зустрілися після занять. День був неймовірно теплим. Вирішили прогулятися по Андріївському узвозу, розглядаючи виставлені там товари, особливо затримуючись біля картин. Дорогою Тоня бідкалася, що, поринувши в особисте життя з головою, вони обидві пропустили дві жахливі події, що трапилися цього літа.
— Якщо події жахливі, то може це добре, що ми їх пропустили? — запитала Лора.
— Можливо… Але все одно сумно.
— А що за події?
— Та оце у липні застрелили Версаче… і в серпні померла принцеса Діана.
— Вона хворіла? — насупилася Лора. Якщо про Версаче вона чула від Тоні, котра мала декілька речей від цього дизайнера, то про Діану не знала просто нічого… Журнали не читала, радіо не слухала, телевізора не мала…
— Ні, в аварії загинула. Разом зі своїм новим нареченим… чи другом… чи ким він їй там був. Шкода. Вона менша від моєї мами на два роки…
— Ти не плануєш миритися з мамою?
— Ні. Я ще не готова. До того ж вона з тим гусаком… я не хочу його бачити.
— Андрій Семенович непогана людина…
— Лоро, я не хочу про них говорити. Давай змінимо тему?
— Добре, давай.
Спустившись до Контрактової площі, пішли у напрямку річкового вокзалу. Тоня, побачивши дорогою ювелірний магазин, затягла туди подругу, під виглядом того, що хоче попросити на Новий рік у Бакеро золоті сережки. Тут, на місці, побачивши приладдя для визначення розміру каблучок (пальцемір і кільцемір) жартома запропонувала Лорі дізнатися, який розмір потрібно буде замовити Степану. Щоб не розслаблявся. Лора сумно усміхалась, але погодилася на визначення розміру, хоча навряд чи їй світить нагода отримати від нього такий подарунок… На всяк випадок Тоня записала розміри всіх своїх і Ларисиних пальців, мотивуючи це тим, що на інші пальці теж “потрібно буде потім щось придумати”.
Дівчата купили собі морозива, дісталися до річкового вокзалу, а потім пішли до станції метро “Поштова площа”. Попрощавшись до суботи, кожна поїхала до свого хлопця.
Тоня поїхала до станції “Політехнічний інститут”, де, майже навпроти метро, через проспект Перемоги знаходився будинок, у якому Бакеро винаймав квартиру. У Лори був довший шлях, і вона знала лише один-єдиний маршрут, як дістатися до квартири Степана: приїхати на станцію метро “Петрівка” (зараз Почайна) і там сісти на тролейбус. Можливо, були й інші варіанти, і вона навіть думала, що з Подолу можна було б доїхати якимось автобусом… але експериментувати з транспортом ввечері не хотіла. Виходячи з метро і йдучи до зупинки тролейбуса, Лариса корила себе за те, що відкинула пропозицію Степана домовитися про місце, де б він міг її забрати ввечері — не знала, де будуть і коли закінчиться зустріч з Тонею. Можливо, потрібно було б подзвонити йому зараз і попросити її зустріти… Ідею зі дзвінком відкинула одразу ж — біля телефонних автоматів стояли дві компанії з пляшками чи то пива, чи то чогось міцнішого — підходити до них вона не наважилася.
Тролейбус приїхав хвилин через десять. Лора мала студентський проїзний на тролейбус-автобус-трамвай — саме починали виходити на практику до лікарень і така річ була дуже доречною. Зайшовши в салон, сіла неподалік від кабіни водія, показавши проїзний кондуктору. Коли тролейбус вже почав зачиняти двері, то одна з компаній, несподівано, вирішила також поїхати. Близько десятка молодиків увірвались до салону і, голосно розмовляючи, сміючись і харкаючи на підлогу, розмістилися неподалік від Лори. Кондуктор безпорадно присіла в кінці вагону і навіть не запитала в них квитки. Лора відвернулася до вікна, намагаючись зменшитись і не привертати уваги, але не вийшло. Роззирнувшись, молодики почали пересідати ближче до неї, оточуючи з усіх боків і задаючи різноманітні питання, типу: “Що дівчина робить так пізно сама?”, “Чи не потребує провожатих?”, “ Чи не потрібен її мамі зять?”
— І яке в такої красуні ім’я? — запитав досить кремезний хлопець, сівши на місце перед нею і розвернувшись до Лори обличчям. Він був симпатичним, але запах перегару і його манера поведінки зводили нанівець всі дані йому природою непогані задатки.
— Мені мама не дозволяє знайомитися з чужими на вулиці… — тихо вимовила Лариса і з надією поглянула на прочинені двері водія тролейбуса.
— Кицю, в тебе дуже хороша мама, — засміявся хлопець, — але ж ми не на вулиці! Ми — в тролейбусі!
Всі заржали і від цього реготу Лариса відчула, як почали тремтіти її ноги і руки. Вона спробувала їх стиснути, щоб молодики цього не помітили. Ну чому вона відмовилася від пропозиції Степана її забрати?..