У неділю, 5 жовтня 1997 року, була похмура погода. В той день сонця майже не було і небо висіло суцільною сірою масою над головами. Вони їхали в Київ і, дивлячись на важкі сірі хмари, Лора думала, що приблизно такий самий у неї зараз і настрій. Вона страшенно нервувала перед майбутньою розмовою з Тонею.
Дівчата мали зустрітися в ресторані “Нон-стоп” (відкрився майже одночасно з “Пантагрюель” і також належав до “Альянсу”). Обрали його не випадково, бо був по дорозі, і саме до нього вони їхали зараз з селища. Знаходився він на проспекті Перемоги, 6 (працює ресторан до цього часу).
Коли Land Cruiser приїхав — Бакеро саме допомагав Тоні вийти з авто. Дівчата привіталися, проте між ними навіть на відстані відчувалася напруга. Степан поглянув на розгублену і знервовану Ларису, поглянув на наїжачену Тоню — якщо не втрутитися, то зараз вони почнуть розмову, і є великий ризик того, що посваряться… Ця сварка дуже засмутить його Наяду. Він був не проти підставити їй потім своє плече, щоб вона на ньому поплакала, але краще, щоб цього не трапилося. Ситуація вимагала негайного втручання.
— Ми поїдемо кудись чи сядемо в іншому залі? — поцікавився циган у нього.
— Сядемо в іншому, — Степан ще раз поглянув на дівчат, що переминалися з ноги на ногу, стоячи поруч. Потрібно брати все у свої руки… і він звернувся до Тоні, — сусідко, можна тебе на два слова?
Тоня здивовано поглянула на нього, потім на Бакеро, але підійшла і він відвів її за машину.
— Я слухаю… — вимовила вона, не знаючи як себе поводити поруч з ним, адже Степан знає правду про кіно і вона ні на мить не сумнівалась, що саме він ініціатор цієї їхньої розмови з Ларисою.
— Тоню, у мене буде до тебе одне дуже важливе, делікатне і секретне прохання.
— Яке прохання? — нерозуміючи вона поглянула на нього знизу вгору.
— Мені потрібно знати розмір безіменного пальця правої руки Лори, — сказав він тихо і очі Тоні розширилися від здивування.
— Степане… — прошепотіла вона.
— Так, тільки цихо мені. Я не знаю, як ти це зробиш, але мені потрібно знати на цьому тижні, щоб я замовив. А коли повернуся, якось там вже підгадаю момент і, сподіваюся, вона його прийме.
— Блін… — Тоня вражено видихнула і похитала головою. — Оце ти… З іншої половини того каменя, так?
— Так. Ти зможеш це зробити для мене? — він усміхнувся до дівчини.
— Думаю, що зможу.
— Я дуже сподіваюся на тебе, — він підморгнув їй. — Ти ж не проговоришся?
— Ні, я — могила.
— Дивися мені, — Степан пригрозив їй пальцем.
— Так, я пам’ятаю що лежить у твоїй машині, — засміялася Тоня. Почуте кардинально змінило її настрій і по тому, як вона весело пішла до Лариси, і взявши її під руку повела до ресторану, Степан був упевнений, що розмова пройде дуже добре.
Дівчата замовили каву і десерти. Говорити почала Тоня. І почала з вибачення. Вона вибачилася, що не повідомила Лорі про запрошення від Бакеро, що останнім часом відсторонилася від неї, що не приїхала на зустріч у метро…
— Я страшенно його ревную… До всіх. Я просто божеволію від ревнощів. Була у нього на роботі нещодавно. Там такі кралі біля Бакеро крутяться — я б їх всіх просто передушила. І я себе так накручую, що коли він згадував про тебе, то я і тебе готова була придушити. Хоча у тебе є Степан, і Бакеро тебе не цікавить… та і не цікавив ніколи. Вибач… Я сама не розумію що роблю і чому.
— Я не ображаюся на тебе, — сказала Лора. — Але хіба Бакеро дає привід?
— Ні… Та я так боюся лишитися без нього… Що, як я йому набридну?
— Не думай про це. Бо можна себе так накрутити, що почнеш на людей кидатись і тоді… Навряд чи йому буде подобатися така твоя поведінка. Потрібно відволіктися на щось інше. На навчання, наприклад, — Лариса усміхнулась.
— О… Навчання… Мій мозок не засвоює жодної інформації. Це неправильно. Я це розумію, але зробити нічого не можу. Мені з ним добре, а він нічого не каже про майбутнє. Ми живемо разом вже три місяці, і я не знаю що буде далі. Від цього я просто дурію…
— Ти казала Бакеро про це?
— Ні.
— Запитай у нього.
— Прямо? — Тоня здивувалася.
— Ну так… Ви ж розмовляєте?
— Іноді…
— О… — Лора здивовано усміхнулась. — У вас що, весь час займає секс?
— Майже, — Тоня засміялася.
— Ну, а їсти ви готуєте?
— Простіше замовити чи кудись піти. А ви що, готуєте?
— Так. Дуже цікаво робити це разом. Ми розмовляємо, Степан щось розповідає про себе, я про себе… Обговорюємо різні ситуації і точки зору. Це досить цікаво. Через спілкування і спільні заняття ми краще одне одного пізнаємо. Я, щоправда, сумніваюсь, що зможу осягнути повністю те, яким він є насправді, бо він дуже… незвичайний. Але з ним мені не тільки добре і цікаво.