— На те він у тебе і Відьмак.
— Бакеро теж не такий простий.
— І гарний же, що я його з’їсти готова…
— Гарний. Але не зовнішність є головною для чоловіка.
— Так, не зовнішність. Є ще декілька важливих деталей, — Тоня засміялась і відпила каву.
— Органів, — Лора кивнула. — І тут, на перше місце сміливо ставимо… мозок.
— Мозок? А чому не…
— Тому що отим другим навчитись користуватись набагато легше, ніж першим.
— Ой, Ларисо, я з тебе не можу, — Тоня залилась сміхом.
— Якщо у чоловіка не працює “думалка”, то для жінки — велике горе, бо доведеться все робити самій. І стає вона не заміжня, а просто отримує ще одну дитину, про яку потрібно постійно піклуватися. Тому дуже важливо, щоб голова у нього на плечах була з цим важливим органом всередині і він його правильно використовував.
— У Степана наче казанок варить.
— Варить, — Лора поколупала шматок торту на тарілці. — Аж занадто добре…
— Тобі не вгодиш. Не варить — погано, варить — теж погано. Така перебірлива стала ти, подруго… Чи він щось таке надумав, що тобі не подобається?
— Степан не хоче дітей…
— Зараз не хоче — потім захоче. Погляди можуть змінюватися, — Тоня знизала плечима, говорила впевнено. Щойно Степан дав їй завдання, то ж на Лору він має певні плани. Не хоче… Схоче, якщо подруга завагітніє. Ну, не відправить же він її на аборт?
— Можливо.
— Так, ану не розкисай. Дітей тобі ще рано заводити, потрібно пожити для себе спочатку. Краще рятуй мене від мого божевілля… Що ще порадиш окрім сумісного куховарства?
— Степан мене ще керувати автомобілем вчив…
— О… А це ідея… Потрібно спробувати.
— Спробуй… — Лора зітхнула.
— Гм… З кухнею простіше. Скажу, що не хочу нікуди йти… Що ж таке придумати готувати?
— Щось не дуже складне.
— Так, бо якщо відволічемося — ще все зіпсуємо, а відволіктися ми можемо, — Тоня засміялася. — А як до машини доступ випросити? Сумніваюся, що пустить.
— Мені Степан сам запропонував.
— Ну то я так і скажу, що Степан Лору навчив, а ти навчи мене.
— Можеш поговорити з ним про плани на майбутнє, про те, що ти плануєш робити після технікуму… Почни здаля, там до чогось і договоритеся.
— Уявлення не маю, що я після нього робитиму.
— От і скажи йому про це. Тоню, ти ж розумна дівчина, ти зможеш витягти з нього потрібну тобі інформацію про його плани. І є вони в нього чи нема, — Лора усміхнулась. — Не дозволяй своїм страхам брати над тобою гору, увімкни мозок. Бакеро ж не якийсь інопланетянин, контакт з ним можливий. Де поділася та Тоня, яку я знала? Заберіть від мене цю істеричку і поверніть попередній варіант!
Тоня усміхнулась і помовчала.
— Ларисо… Мені так не вистачало цих наших з тобою теревенів.
— То давай зустрічатися частіше. Бо мені теж їх не вистачало.
— Та як частіше, ти ж їдеш додому після занять, а я тут.
— На цей тиждень мама відпустила мене жити до Степана. Ну і я маю ключі від його квартири, так що якщо домовитися зустрітись — я можу заночувати в місті, коли його не буде.
— Ти цей тиждень у Києві?! — вигукнула радісно Тоня.
— Так, — Лору повеселила така реакція подруги.
— А давай зустрінемося на тижні?
— Давай. А коли?
— У мене… середа не така завантажена. Чи у вас із Степаном якісь плани?
— Не знаю, він за тиждень нічого не казав. У нього ж нога поранена…
— А що з ногою?
— Там… порізався.
— Знову?!
— Це довго розповідати, і я не знаю чи можна, тому краще не розпитуй мене про це. На наступні вихідні ми з ним поїдемо в селище, Степан хоче піти до лісу. Планує ще або влаштувати пікнік у лісі або у мене вдома посмажити шашлик.
— І я хочу до тебе додому. І шашлик я хочу…Так, де наші хлопці? — Тоня крунула головою. — Може покличемо їх до нас?
Зустріч подруг переросла у вечерю парами і розійшлися вони досить пізно ввечері. Можливо, сиділи б ще, але Лора згадала, що на “воєнку” потрібно повторити тему. Степан їй відповів, що повторить уранці у машині, проте спати слід лягти раніше…