— То як тебе називати, красуне? Чи мені витягти твої зошити і почитати що на них написано?
— То може спочатку назвеш своє ім’я?… — Лора вирішила трохи потягнути час і поговорити з ними.
— Я Саня. А ти?
— Лора.
— Вау… Лора. Таке незвичне ім’я… — усміхнувся Саня до неї.
— Чому незвичне?.. — вона поглянула у вікно: станція Зеніт… Ще пара зупинок і на третій виходити… вона буде на місці. Потрібно якось потягнути час, можливо, вони дадуть їй вийти…
— Манюня, у тебе шикарне волосся… — почула голос позаду і Лариса відчула, як чиясь рука погладила її по голові. Її волосся було заплетено у тугу косу, котру вона перекинула собі на плече. Від цього чужорідного дотику Лора сіпнулась і обернулася назад, показавши таким чином своє обличчя всім присутнім біля неї молодикам. На декілька секунд настала тиша, що згодом змінилася свистом і враженими вигуками хлопців. Серце гупнуло і ніби зупинилося. Опинившись під п’яними хтивими поглядами Лариса відчула, як заніміло її обличчя, вона знову з надією поглянула на двері водія — вони зачинились. Поодинокі пасажири намагалися відвертатись від хмільної компанії, що оточила дівчину.
— А ти красуня, Лоро, — пропалюючи її поглядом сказав Саня. Очевидно, у цьому стаді він був головним.
— Дякую за комплімент, — сказала вона, сівши рівно, і знову відвернулась до вікна.
— Що ти робиш так пізно сама у такому великому і небезпечному місті?
— Їду додому.
— А звідки? Невже в тебе навчання закінчується так пізно?
— Я гуляла з подружкою…
Ще одна зупинка. Можна вийти і на наступній, але краще через одну. Так ближче…
— А подружка в тебе така ж гарна, як і ти?
— Так. Ми з нею схожі, як сестри.
— То може ми якось домовимось і зустрінемося всі разом? Ти візьмеш свою подружку… А я свого друга?
— Можливо, потрібно запитати в подружки. Я ж не можу вирішувати замість неї…
За вікном показався клуб “Hollywood”.
— Та навіщо там щось питати? Берімо ЦЮ зараз з собою! — вигукнув хтось за її спиною, — я ще такої як ця ціпа не мав.
— Сядь, тварино, — Саня зиркнув на когось за її спиною і, повертаючи погляд на Лору, затримав його на її золотих сережках. Вона помітила цей зацікавлений погляд. На якусь мить в голові з’явилася ідея, що якщо запропонувати віддати їм сережки — вони її відпустять, але вона розлетілась на друзки від думки, що сережки вони і так можуть забрати… А якщо знімуть хустинку з її шиї, то побачать ще золотий ланцюжок поважної товщини і діамантову підвіску, а ще на ній браслет… І тут Лорі стало реально страшно, як то кажуть — до гикавки. Вона сама, в оточенні п’яних молодиків, ніхто їй не допоможе і просто відкупитися від них прикрасами не вдасця… Втрачати прикраси вона теж не хоче — це все подарунки від Степана… Що ж робити?
Тролейбус почав сповільнювати хід. Зараз має бути зупинка “Куренівський парк”… На зупинці височіла знайома висока постать, що спиралася на милицю. Лора різко підвелась і попрямувала на вихід, що був прямо за Санею. Компанія не очікувала від неї такої швидкості, тому всі вони ринулися до неї з запізненням на пару секунд.
— Гей, Лоро, красуне, а куди ти зібралася? — Саня схопив її за сумку.
— Я вже приїхала, це моя зупинка.
— А ми тебе потім сюди проведемо, давай проїдемося трошки далі.
— Я приїхала, — наполегливо сказал Лора боковим зором бачачи, що Степан рухається до її дверей.
Тролейбус зупинився, двері відчинились, але хлопці не давали Ларисі вийти.
— Граблі прибрали, хутко! — гримнув Степан і в салон направився пістолет, клацнувши запобіжником. — Лоро, виходь.
Він кинув милицю і подав їй руку, схопившись за яку вона зіскочила на землю не відпускаючи його руки.
— Дядю, тихше… — обережно вимовив Саня, піднімаючи вгору руки, як і решта молодиків, з яких просто на очах вивітрювався алкоголь. Стресові ситуації таки добряче протверезвляють мозок.
— Стули писок, — відповів Степан, не відводячи пістолет.
Двері тролейбуса зачинились і він поїхав далі. Лора пригорнулася до Степана переводячи подих.
— Дякую… Дякую тобі… і вибач. Я більше ніколи не буду відмовлятися, щоб ти мене звідкись забрав.
— МАла, — Степан обійняв її, стежачи за тролейбусом, котрий поїхав до наступної зупинки, що була прямо попереду, трохи далі, чи не вийде там та хмільна компанія? Зупинка та знаходилася прямісінько навпроти його будинку. Ліворуч від Степана були багатоповерхівки, праворуч — Куренівський парк… За спиною почулися вибухи салюту — у клубі “Hollywood” хтось щось святкував. На доказ цього почулися вигуки і сміх. Будівля була зовсім поруч від місця де вони стояли — метрах у двохстах. Тролейбус зупинився і з нього вийшла одна постать — молодики поїхали далі. Степан полегшено зітхнув і перевів погляд на Лору, що тулилася до нього.
— Я мав наполягти.
— А що ти робиш тут? Потрібна ж наступна зупинка?
— Мені подзвонив Бакеро і сказав, що Тоня вже вдома, а ти вирішила їхати через Петрівку. Тому я вийшов тебе зустріти. Стояти було нецікаво і я почав ходити між цими двома зупинками.Тут же відстань — нема що бачити — десь 450 метрів. То я ходив собі і розминався… А потім приїхав тролейбус. В ньому ти і якісь незрозумілі пацани… Вони ж нічого тобі не зробили?
— Нічого, — Лора підняла голову і поглянула на Степана. Теплий жовтневий вітерець гойдав його відросле волосся. Він усміхався до неї згори, а небо над ним сяяло і наповнювалося вогняними квітами салютів. Це було так незвичайно, що вона замилувалася ним, забувши на якусь мить про страх, який щойно пережила, просто дивилася на нього, як зачарована. (Вона побачить схожу картину згодом у кіно і відчує дежавю).