Людмила Василівна потерла чоло. Всі сиділи за столом, пили трав’яний чай з тортом, котрий привезли Лариса і Степан. Вона щойно вислухала прохання Степана відпустити Лору з ним на тиждень і обіцянку привезти її на наступні вихідні. У нього трохи загоїться нога і, якщо буде погода, то можна буде піти до лісу прогулятись. А ще влаштувати пікнік там чи вдома щось придумати.
Вона бачила, що Лора хоче поїхати з ним, бачила як донька горнеться і лащиться до Степана і як він відповідає їй ніжністю… Бачила як Тетяна, вичікуючи, спостерігає за нею, вже, мабуть, приготувавши цілу промову на підтримку сестри… Матір була не проти відпустити її, але…
— Та ми ще після останніх шашликів кров не відхаркали… — сказала вона повільно.
— Ви про що?
— Лариса тобі не розповідала?
Степан поглянув на Лору, що сиділа біля нього за столом. Дівчина опустила очі долу.
— Ні, — відповів спостерігаючи як дівчина напружено стиснула губи.
— Я тут з сусідами усіма посварилася, бо… погане про мене і Ларису казали. Люди постійно говорять. Їм завжди до усього є діло… Про мене, коли кажуть, що я п’яниця, то я не ображаюся — це правда. Було таке… Але я не хочу, щоб мою доньку називали шльондрою і твоєю іграшкою, яку ти покинеш, коли вона тобі набридне… — матір спохмурніла. — Де правда, Степане?
— Я не граюся. На жаль, зараз у мене такі обставини, що я не можу нічого ні обіцяти ні запропонувати Лорі, але я би дуже хотів, щоб вона була поруч… бо скоро все зміниться.
— Ти одружений? — матір перелякано поглянула на нього.
— Ні! — Степан аж сіпнувся. — Ні, я не одружений. У мене… є деякі умови від роботодавця, згідно яких я маю дуже мало вільного часу. Але після відрядження я йду звідти на іншу роботу.
Людмила Василівна помовчала. Вона поглянула на доньку, котра принишкла біля Степана і чекала “вироку” від матері. Можливо, якби вони жили у місті, де жителі малознайомі між собою, то Лариса б ніколи не потрапила під приціл пліток. Якби час був іншим… Якби їхня родина була повною і був батько, котрий би дбав про своїх доньок… Якби Степан був не таким “помітним”… Якби він не був знову пораненим… Якби… Але вже — як є.
Людмила не вважала себе хорошою матір’ю, знала, що певний час дівчата жили самі по собі, без неї, як бур’ян при дорозі… Швидше, у неї просто дуже хороші доньки, хоч вона і не могла дати дівчатам все, чого вони потребували. Після сварок із сусідами Лора багато плакала, від образи і несправедливості. Вона просто хотіла бути щасливою… І це її бажання чомусь з усіх боків викликало осуд. Не хотіла чути крики і лайку, тому боялася щось зробити не так і накликати нову хвилю неприємностей… Людмила зітхнула. Не схоже, що Степан обманює. Можливо, хтось засудить її, але чому Лора має страждати через чиїсь дурні язики?
— Добре… На цей тиждень їдьте.
Матір і сестра допомогли Лорі занести речі до машини. Степан нічого не носив, він, спираючись на милицю, курив біля хвіртки, чим привертав увагу сусідів.
— То що на наступні вихідні? Розважимо ваших сусідів? — усміхнувся він, звертаючись до Людмили Василівни.
— Ой… Не знаю. Та я і працюю в суботу.
— Може поміняєтеся змінами? Без вас буде не так цікаво.
— Я спробую.