Коли Лариса вийшла з корпусу — Степан стояв біля машини з великим букетом яскраво-червоних троянд у руках. Він не відводив від неї погляду і з усмішкою чекав наближення дівчини. Йти до неї — не міг, за день ходіння нога набрякла і нила. Підійшовши, Лора зупинилась і поглянула на квіти. Дуже гарні. Руслан також дарував їй квіти. Різні. Таких червоних не дарував ніколи, але якими б не були квіти, Ларисі завжди було їх шкода. Вони росли такі гарні на кущі, а їх взяли і зрізали…
— Тобі не подобаються троянди? — запитав Степан, помітивши її замислений погляд на букеті.
— Подобаються, просто…
— Ти більше любиш коли квіти не позбавлені коріння, — закінчив він.
— Можливо… — Лариса підійшла і пригорнулася до нього. — Я спробую надати їм шанс стати трояндовим кущем… потім.
— Спробуєш, — Степан обійняв її, усміхаючись. — Ти, як справжній лікар, хочеш врятувати життя всьому живому…
— Я скучила… — прошепотіла вона, притискаючись до нього. Дотик до нього, і все всередині запульсувало.
— Тоня і Бакеро чекають на нас в ресторані.
— Я не хочу в ресторан, — Лора підвела голову з його грудей і поглянула йому в очі, — я хочу поїхати з тобою до квартири…
Степан поцілував її в чоло.
— Я теж хочу, але давай приділимо їм трохи нашого часу… З розмови з Бакеро я зрозумів, що ви не бачились з вересня, відколи вони приїздили на пиво. Виходить, ти з Тонею зараз зовсім не спілкуєшся?
— Зовсім. Я пробувала домовитися про зустріч, передала їй через Іру записку… Вона сказала, що віддала. Я приїхала на метро “Університет”, як писла, чекала її майже годину, а Тоня не прийшла. Пізніше через Іру вона передала, що забула про зустріч і згадала вже пізно ввечері. Мабуть, Бакеро займає всі її думки і час.
— Зрозуміло, але дуже дивно. Так що мені робити з букетом? Ти на нього так поглянула, що я навіть не наважуюся його тобі подарувати… чи вручити… чи віддати на реанімацію, — він усміхнувся. — Що мені робити?
— Даруй, — Лора відхилилася від нього і прийняла квіти з його рук, — дякую, вони дуже гарні.
Лора усміхнулась і підняла обличчя до Степана, зустрічаючи поцілунок. Його теплі губи і прохолодне повітря створювали неповторний контраст відчуттів і розпалювали внутрішній вогонь бажання.
— Ільченко, в понеділок не проспи пари! — крикнув Валерій, виходячи з Костиком з корпусу і йдучи вздовж будівлі. Вони перервали поцілунок. Лора озирнулась і махнула хлопцям рукою “Бувайте”.
— Хто це? Я його приб’ю зараз.
— Валерій Іщенко, я тобі про нього розповідала…
— А, той що працює на швидкій?
— Так. А той маленький — Костик Берман. Думаю, в майбутньому він буде відомим психологом… Хай живуть. Обоє. То куди ми їдемо?
— Зараз побачиш. Тобі там сподобається.
Вони поїхали в “Пантагрюель” (він згадувався у попередніх главах) — ресторан італійської кухні біля Золотих Воріт. Бакеро і Тоня чекали їх за столом. Вони вже зробили замовлення і розмовляли, коли Лора і Степан, спираючись на милицю, підійшли. Привіталися. Степан допоміг Лорі зайняти своє місце, посунув стілець і сам важко сів поруч. Офіціант приніс вазу для квітів. Бакеро сказав, що букет дуже гарний і що Лора сама — як квітка, від чого вона почервоніла. Тоня не сказала нічого про букет, і про браслет, який помітила.
— Що з ногою? — поцікавилася Тоня.
— Та швендяв де не слід, — усміхнувся Степан.
— Ото сиди вдома і ноги ціліші будуть, — Бакеро весело оглянув пару перед собою, намагаючись вирахувати теперішню стадію їхніх відносин.
— З листопада засяду. Це відрядження відкатаю — і все.
— О, за це потрібно випити, — усміхнулася Тоня.
— Ні, я пас, — Степан похитав головою.
— Та годі, хто ж тебе зупинить? Ти ж на мигалці.
— Я сам себе зупиню.
— Лоро?
— Я теж не буду, — вона, заперечуючи, похитала головою.
— Ну, як знаєш, — гмикнула Тоня.
Замовили страви: тунець на грилі і лазанью — Лорі були цікаві ці страви, чула, але ніколи не їла. А ще тірамісу на десерт і чай. Як і колись, обираючи замовлення, Степан розповідав Лорі про страви, на що Тоня незадоволено гмикала, але нічого не казала. Вона не розуміла, чому не можна почитати склад страви з меню, а розпитувати про це Степана, тим самим “палячись”, що нічого не знає… як селючка.