Категорії
Фантомна Довіра

⌘ 26

Лора доїла омлет і взялася за свою каву. “Ледачий айріш” наполегливо манив її весь цей час, але вона стійко трималась і зараз смакувала його з горіховим печивом. Степан на неї не дивився. Взагалі. Був зосереджений на тому, що показував йому монітор і в якийсь момент Ларисі знову здалося, що він на неї сердиться… таким далеким він їй здавався.

— Ти на мене образився? — запитала Лора.

— Образився? — він здивовано поглянув на неї. — За що?

— Що я відмовилася… Ти такий… як чужий.

— Я зараз зосереджений на звіті. Чоловіки однозадачні, Наядо, ми не можемо одночасно робити багато справ, трапляються винятки, але багатозадачність — це чисто жіноча фішка. Я не образився.

— Точно?

— Лоро, — Степан взяв її за руку, — я на тебе абсолютно не ображаюсь. Навпаки. Твоя відмова змушує мене шукати шляхи досягти бажаного. Я закінчу з Африкою і перемкнуся на тебе, — він усміхнувся. — А зараз ти витрачаєш на розмови час, якого і так небагато. Закінчуй і берися за конспекти. Гризи граніт науки. Давай, Наядо, мало часу.

Від його слів Ларисі стало легше.

Степан привіз її на заняття за 10 хвилин до дзвінка, вона читала педіатрію ще й дорогою, в машині, промовляючи собі під ніс норми і насуплюючись , коли щось не могла запам’ятати. Він вів машину мовчки, як завжди спокійно, не зважаючи на напружений ранковий трафік і даючи їй можливість дочитати тему. Уточнив, до котрої години заняття і, поцілувавши на прощання, пообіцяв приїхати за нею.

— Це що за якірний ланцюг? — запитав Валерій, сівши біля Лори і дивлячись на золотий браслет. На практичні заняття їхня група була розділена на три “бригади”. 10, 9 і 9 чоловік. Ділили по списку і Іщенко опинився у бригаді разом з нею.

— Подарунок, — сказала Лора, ховаючи браслет під рукав білого халату.

— Приїхав твій хлопець?

— Так.

— Ти ж запросиш мене на своє весілля? Я хочу спіймати букет. Ой, ні, то для дівчат. А! Спіймати підв’язку. Я бачив таке у кіно. Там наречений знімав її зубами з ноги своєї…

— Валєр, то, мабуть, було кіно “для дорослих”? — засміявся Костик Берман, невисокий пухкенький хлопець, котрий носив дивні окуляри з жовтими скельцями. Він був ще одним ліцеїстом. Костик сидів навпроти них за довгим столом, котрий дозволяв розміститись усій бригаді і викладачу, та проводити заняття у такому тісному колі, де всі були на виду. Рівень знань кожного легко визначався одразу. Берман мало з ким спілкувався у групі, лише з хлопцями і старостою. Він трохи соромився своєї повноти і сторонився одногрупниць. Але за цей час, після поділу на бригади для практичних занять він почав потрохи спілкуватися з Лорою. Дівчина була йому симпатичною. І не зануда.

— Не пам’ятаю, але було ду-у-уже видовищно.

Лариса повернула до Валерія голову.

— Іщенко, мене заміж ще ніхто не кликав, тому заспокойся і повторюй теми.

— Ще ні? То я почекаю. Ти тільки пообіцяй, що не забудеш мене запросити.

— Охолонь, — Лора поглянула на нього спідлоба.

Прийшла викладачка. Всі затихли, і почалося заняття. Спочатку всі написали тест, одразу ж було надано вірні відповіді — порівняли, і почалася робота над помилками.

У Лори все було вірно. Вона слухала відповіді своїх одногрупників і викладач лише іноді запитувала у неї чи вона згодна, бо помічала, що думками дівчина була десь далеко…

Коментарі з Facebook