Лариса встигла повторити ще раз хірургію перед початком практичних занять і почувалася впевнено. Вікна аудиторії виходили на бік парадного входу і вона мимоволі визирала у вікно, виглядаючи Степана, особливо часто під кінець заняття. Визирнувши в черговий раз, побачила, як приїхав знайомий Land Cruiser та запаркувався на узбіччі. До закінчення пари було ще 20 хвилин. Зітхнула. Це зітхання не лишилося непоміченим Валерієм.
— Приїхав? — запитав він, усміхнувшись, визирнув у вікно.
— Так, приїхав.
— Крута тачка. Він в тебе що, бандюк? Чи “рішала” якийсь?
— Це службова, — Лора відійшла від вікна.
— Ти впевнена? — перепитав хлопець з недовірою, ще раз визирнувши у вікно.
— Впевнена.
— Я спочатку думав, що цей твій новий пацан — якийсь військовий, але навряд чи якийсь служака буде кататися на такому тачилові.
— Іщенко, ти вже готовий здавати мені тему? — уточнила Наталія Андріївна, викладач хірургії.
— Е… Ще ні.
— Шкода. Я сподівалася, що ти відповіси і підеш, нарешті… від тебе забагато шуму.
— Ільченко дуже хоче піти. Почніть опитування з неї. По її душу вже й приїхали, — весело сказав Валерій, киваючи у бік вікна.
— Ільченко? Чудово. Можливо, коли Лариса піде ти хоч на мить зосередишся, а не розглядатимеш її. Ларисо, якщо готова — підходь, — викладачка одягнула окуляри і вказала рукою на стілець біля себе.
Здавши тему Лора забрала свої речі з аудиторії і, попрощавшись, вийшла в коридор. Вона швидко зняла білий халат та, накинувши куртку, поспішила до сходів. Їй хотілося якнайшвидше опинитися біля Степана, пригорнутися до нього, вдихнути його запах, відчути тепло його тіла і обіймів. Це просто хвороба якась… хіба так можна реагувати на чоловіка? Вона ж його майже не знає… та й він сам не поспішає їй відкриватися… так, потрошку… Його пропозиція переїхати до нього гріла серце думкою, що вона йому небайдужа і він хоче бути з нею, а з іншого боку розуміла, що ніяких зобов’язань така пропозиція за собою не несе і мамі це точно не сподобається. Проте ноги несли її сходами вниз, в хол, на вулицю, де він чекав на неї…