Він замовк і якийсь час вів авто мовчки, а потім продовжив говорити.
— Далі у нас відбувається обмін “товар — алмази”. Всі все ще раз перевіряють, і до світанку летимо назад.
— А вертольоти ж як? Самі летять?
— Ні-і-і, — Степан засміявся. — Це було б дуже нахабно з нашого боку, хоча… цікава ідея. Я уявляю, як всі охрініють, якщо ми їх почнемо переганяти у всіх на очах, — Степан потер переносицю. Його дуже розвеселила така можливість, хоча у його веселості відчувались істеричні нотки. — Ні, мАла, все, що можна, з нього знімається і засовується всередину машини чи кріпиться поруч у вантажній кабіні “Ілюшки”. Адже сам вертоліт складається з “модулів”, якщо можна так висловитися. Кабіна льотчиків, вантажна кабіна, хвостова і кінцева балка — розбірні, баки ще знімаються, лопаті…. вони вантажаться поруч, на спеціальний такий візок, бо довгі, і їх легше везти таким чином. Якщо візка десь задіяли — кріпимо до підлоги. Самі не летять. Дешевше “Ілюхами”, вони на одній заправці долають більшу відстань, ніж вертушки.
— Але ж воно все важке.
— Так. Вантажна кабіна “Ілюшки” обладнана бортовими кранами та лебідками. Вантажопідйомність задньої рампи — до тридцяти тонн, цього більше ніж досить, бо вертоліт коли зібраний близько семи тон, а тут частинами. І от приймають вони у мене цей Мі-8, і радіють, що зустріли когось з “Союзу”… А мені так неприємно від того всього стало… Дивився на них і розумів, що я — не кращий. Вони продають свої уміння, а я…
— Ти стежиш за всім і звітуєш…
— Так. Типу стежу. Третій рік незрозумілої роботи. Лише за те, що передав особисто я, можна давати пожиттєве деяким людям, а згори кажуть: “Давайте ще!” А все ж так очевидно. Все так недбало прикрито, — він похитав головою. — Мій головний бос по цих угодах (мова йде про одного зі збройних баронів, згаданого у попередніх главах — Леоніда Мініна) веде в цьому регіоні, на перший погляд, цілком законну діяльність. Він, серед всього іншого, володіє в Ліберії компанією, що займається видобутком коштовних порід лісу і прокладанням доріг у джунглях. Зрозуміло, що ці дороги за ВИПАДКОВИМ збігом обставин тягнуться до таборів ОРФ. І ці ребели (бойовики ОРФ) з калашами наперевіс, постійно обдовбані кокаїном, — Степан похитав головою. — Гнітюче видовище. Вони, на вигляд, ще діти, але вже навіть не люди. Не люди… — вираз його обличчя змінився і на ньому відобразився такий біль, що Лорі стало аж не по собі.
— Чому?… — їй боляче було бачити Степана таким, і переконання, що щось пережите в Африці мучило його, підсилювалось із кожним його словом.
— Їх забирають ще дітьми, садять на кокаїн. Причому вони його не колють, бо шприців немає — вони втирають його у надріз на шкірі. Закінчилося — втер ще, прямо в рану, а під наркотою, та ще з дитячим низьким порогом страху смерті, коли немає поняття “що є добре, а що погано”, бо долученні з раннього віку до вбивств і катувань… це не люди — це зграя диких тварин. Бездумні машини для вбивств.
— Сьєрра-Леоне? — запитала Лариса.
— Не тільки. Їх всюди вистачає. В Південному Судані, наприклад, з ТАКИХ — ціла армія. Їх тисячі. Вони неймовірно жорстокі і роблять речі, які… — Степан замовчав. Йому перехопило горло. — Щось мене несе. В Одесі я розм’як. Дуже різкою стала зміна оточення. Ти… а потім вони.
— Невже на них не можна ніяк вплинути?
— Як на мене — лише ліквідація. Я не бачу шляхів перетворення їх в більш-менш соціально адаптованих людей. Тим більше, що це не пара дітей. Їх десятки тисяч. Це нереально. Вони виконують накази своїх лідерів і фанатично їх захищають, а ті нахабніють. Безкарність породжує вседозволеність. Вони відчувають свою перевагу, владу… саме влада показує справжнє обличчя людини. І з того, що я бачу: всі люди — тварини.
Лариса ніколи не бачила Степана таким розбитим. ВІн казав нібито загальні фрази, але їхній зміст її лякав. Степан запаркував авто біля будинку і розвернувся до Лариси.
— Вибач. Мене несе. Мозок погано варить. Давно не спав, в літаку теж не дали подрімати і немає з ким про це поговорити, але й на тебе скидати весь цей бруд не можна. Пробач.
— Тобі ж потрібно з кимось поговорити…
Степан поглянув вперед, на подвір’я, на людей, що повертались до своїх квартир: хтось у парі, хтось із пакетами, хтось з букетом, хтось вів за руку дитину; і Степан провів жінку з малою дівчинкою особливо довгим поглядом.
— Там я зрозумів, що не хочу мати дітей, — несподівано видав він.
— Чому? — здивовано запитала Лора. Вона хотіла. Не зараз, потім, але вона мріяла мати від Степана сина чи доньку. А може і обох, як вийде. Така його заява її здивувала і спантеличила.
— Цей світ занадто жорстокий, щоб приводити в нього ще когось.
— Але ж у нас не Африка…
— Не Африка. Хоча, насправді, ми мало чим відрізняємося. У нас тут теж, переважно, виживають. Ще клімат не той, і в нас поки що ще не стріляють, а як тільки людина відчуває можливість і силу позбавити когось життя — вона змінюється. Її суть проявляється у всій красі.
— Але ж не всі люди — погані…
— На перший погляд — не всі. Дуже легко вдавати з себе цивілізовану людину, коли живеш у мирі і достатку. Коли змінюються умови — змінюються і люди, дуже сильно. Цей світ прогнив на всіх рівнях. Наша цивілізація байдужості і лицемірства робить цю планету непридатною для життя. Земля хвора людьми. Ми як ракова пухлина на її поверхні. Тому я не хочу після себе нікого тут лишати.