Степан був чимось засмучений. По тому, як він примружував очі, коли вів авто, Лора розуміла, що він страшенно втомлений. На ньому був камуфляж, як завжди без військових відзнак, до якого вона давно звикла. Минуло трохи більше трьох тижнів, відколи вони бачились востаннє, але виглядав Степан так, ніби минули роки. Можливо, це через втому…
— Вибач, я особливо без подарунків. У військових аеропортах хріновий сервіс. Абсолютно не думають про своїх клієнтів і чомусь ще досі не поставили Дьюті Фрі.
— Що це?
— Магазини. Там продають різні товари без акцизів: алкоголь, тютюн, парфуми, ювелірку, кондитерку різну. У Європі вони досить поширені, а в нас — ще тільки несміливо починають з’являтися, а у військових так ще взагалі ніде немає, я сьогодні перевіряв: ні у них, ні у нас. Неподобство, — він втомлено усміхнувся.
— Мій найкращий подарунок — це ти… — Лора усміхнулася. — Ти надовго приїхав?
— Майже на три доби. Навіть не знаю довго це чи ні в нашій ситуації.
— Три? — радісно перепитала Лора.
— У понеділок опівдні маю летіти в Бургас. Ти сказала мамі, що не приїдеш сьогодні?
— Так, я казала про твій приїзд. Мама і Тетяна знають. Правда, мама сьогодні на зміні, але вона точно попереджена.
— Тетяна сама не буде боятися ночувати?
— Ні, до неї прийде Інна…
— Щось не дуже радісно ти це кажеш.
— Вона на День Незалежності їздила зустрічатися з Єгором, взяла її з собою… Прогулялися, у якусь кав’ярню ходили, я не знаю куди саме… То Інні так сподобалося, що тепер постійно дістає Таню, коли вони знову поїдуть на зустріч з Єгором і щоб той взяв з собою друга, для неї…
— Дівчинку так рано починає манити красиве життя?
— Аж занадто манить… У Тетяни голова варить, а та ж — ще дитина… хвилююся, аби нікуди не влізла, бо винними будемо ми всі…
— Хай Тетяна її більше не бере з собою.
— Сказала, що не братиме… — Лора не відводила від Степана очей. Хотілося пригорнутися до нього, але була пристібнутою… та і він за кермом.
— А мама як?
— Працює. Не п’є. Думаєш, зірветься?
— Бувають такі випадки, тому і питаю…
— Степане… — тихо сказала Лариса, — у тебе там щось трапилось?
— Робочі моменти, — сказав він, дивлячись на дорогу.
— Ти не можеш про це говорити?
— Це не секретна інформація. Вона просто неприємна. І тепер я починаю розуміти чому мій батько пустив собі кулю в голову. Це важко… бачити наслідки і розуміти, що ти до цього причетний.
У Лариси по спині пробіг холодок. Згадка самогубства батька викликала заніміння у всьому тілі.
— Не лякайся, мАла, я не збираюся повторювати цей його вчинок. Буду брикатися до останнього. Просто кажу, що починаю розуміти. Раніше не уявляв, чому він так вчинив, а тепер шахова дошка починає вимальовуватися в іншому ракурсі. І так боляче відчувати себе на ній пішаком…
Лариса бачила його смуток і розуміла, що нічим не може допомогти. Можливо, якщо він проговорить проблему — йому стане хоч трохи легше?..
— Щось планується? — запитала несміливо.
— Ти справді хочеш знати, чи питаєш для годиться? — він повернув голову, питально поглянувши їй в очі.
— Ну… Мені цікаво, чим ти займаєшся, — Лора збентежено піджала губу. — Але якщо ти не можеш про це говорити — я не буду ні про що тебе питати.
— Ти можеш бути не готова до того, що почуєш, — він перевів погляд на дорогу.
— Я не дуже вразлива. Я ж медик, а ми всі трошки… не такі, — Лора усміхнулася.