Степан мовчав. Не вразлива… аякже. А хто боїться власної тіні? Проте щось, не все, їй сказати можна…
— Вони готуються до війни. Майже вся Африка вже одна суцільна м’ясорубка, але скоро планується нова війна.
— Чому ти так думаєш?
— Я бачу, що вони зараз купують і в яких об’ємах. За цей час, окрім тон стрілецької зброї і боєприпасів, лише я поставив 7 різних танків і 3 вертольоти Мі-8. Це — не просто вертоліт, Лоро. Він має досить широке використання: висадка десанту, розвідка позицій супротивника, евакуація поранених, знищення на передньому краї і в тактичній глибині бойових машин піхоти, артилерії, зенітних і протитанкових установок, живої сили противника. І таку машину купують повстанці. Це вже не боротьба за алмазні родовища. Ні. Вони готуються до війни. Я і інші хлопці — ми передаємо звіти, відео, аудіо, фото — і немає ніякої реакції. ООН висловлює чергове занепокоєння і все. Ембарго. Його порушити легше, ніж дихнути — дуже дієвий метод!
— Але ж… Технікою слід вміти керувати… Недостатньо її просто купити…
— Так і є. Повстанці чи той, хто ними керує, вже вирішили ці питання, — Степан сумно усміхнувся, — вертольоти в мене приймали… та-дам! Радянські відставні льотчики! Вони там “на заробітках”.
— Наші?.. — вражено перепитала Лариса.
— І наші, і з Білорусі, і з Росії, і з Казахстану. Географія широка. Я знав, раніше, що трапляються “сірі гуси”, але отак БАГАТО одразу і особисто зустрів їх вперше.
— “Сірі гуси”?
— Їх так називають. Там вже сформовані екіпажі, а в МІ-8 — це три людини на одну машину. Саме вони будуть воювати на стороні повстанців з тим, з ким скажуть. Їм все одно хто то буде: миротворці, урядові війська чи інші повстанці.
— Сірі гуси… — задумливо повторила Лора.— А ці, що літають з тобою, як називаються?
— Називаються по-різному. Даня, з яким я найчастіше літаю, каже, що ми поштові голуби. Не воюють. Транспортники.
— А вони звідки?
— Переважно з Росії. Трапляються і з інших “республік”, але росіян найбільше.
— Їх багато?
— Цілий флот, мАла. Десятки бортів. Власних і зафрахтованих. Бажаючих на цю роботу вистачає. Всі знають, що це — контрабанда, але легкі гроші творять дива. Так, є ризик, але робота не настільки ризикована, як у “гусей”. Тут про все домовлено наперед, і тебе чекають з нетерпінням. Як Санта Клауса.
— А як ви танки возите? Чи це — секретна інформація? — запитала Лариса.
— Тобі можу сказати. “Ілюшками” розвозимо. Іл-76 може підняти близько 50 тонн вантажу. А танк Т-62, наприклад, важить 37 тонн. Різниця завантажується чимось іншим, різні варіанти є. Найчастіше — боєприпаси. Головне, все добре зафіксувати, бо було в нас якось… гм… Потім надається фальшива супровідна документація, хабар митниці, щоб не перевіряли борт. Ну і там вже починаються маневри: летимо типу в одну країну, сідаємо на дозаправку ДЕСЬ: у Лібревілі (столиця Габону), у Ломі (столиця Того) чи в Кігалі (столиця Руанди), багато різних варіантів, в залежності від країни призначення.
— Кігалі… щось знайоме…це там, де був геноцид і бельгійських…?
— Так, це Руанда. І геноцид теж там не на рівному місці виник, але зараз у них відносно спокійно. Ну і є певні домовленості, котрі надають нам можливість безпечно сідати, заправлятись і летіти далі. Як правило, на той час вже настає ніч, і ми петляємо, оминаючи радари, а потім сідаємо на тимчасові злітні смуги.
— Там є злітні смуги?— здивувалася Лора.
— Ну… Тимчасові, — Степан криво усміхнувся, — бульдозер прогріб, розрівняв, водою залили, сонце висушило і вуаля! З тряскою, але можна сісти. Смуга вузька і коротка, щоб згори не так кидалася в очі. Кущі стрижуть, щоб не чіпляли крила літака. З супутника ж не видно, яка висота куща: метр чи п’ять? Досягаємо зазначених координат, даємо радіосигнал і ті, що нас зустрічають, запалюють посадкові вогні. Саме запалюють, а не вмикають.
— Це все так складно і заплутано…
— Взагалі то це схеми спецслужб. Їх дуже вдало копіюють… Або… Спецслужби їх самі і склали.
— Спецслужби покривають торгівлю зброєю? — здивувалася Лора.
— Це лише моє припущення. Я не стверджую. Прямих доказів я не маю, але мотивів розхитати Африку і качати з неї ресурси задарма — бачу достатньо. Ну, але це все лише мої припущення. І ми, насправді, там не для стеження, — Степан зітхнув і повільно додав. — Ми всю цю муть КОН-ТРО-ЛЮ-Є-МО…