Ресторан, дискотека… Була конкурсна програма — Лора не брала участі, а Тоня навпаки, дуже старалась. І навіть щось виграла. В якийсь момент до Степана підійшов чоловік у костюмі, з короткою зачіскою — чийсь охоронець. Він щось сказав йому, і, вибачившись, Степан залишив Лору з Романом, попросивши наглянути, та пішов з чоловіком. Його не було майже півгодини, впродовж яких Роман був уважним і приязним, аж занадто. Лариса розуміла, що вона йому подобається, але Роман її не цікавив. Зовсім. Вона не хотіла танцювати з ним, хоча він наполягав, відсовувалась, коли він наближався, і згодом Лора викрутилася та пішла до бару, де до неї одразу ж підійшов не дуже тверезий іноземець. Роман англійською пояснив чоловіку, що дівчина зайнята, той хитаючись пішов, а він сів поруч. Лариса відсунулась.
— Лоро, тобі щось замовити?
— Води.
— Води? Так нецікаво! Можливо, якийсь коктейль? Що тобі подобається?
— Я хочу просто води, — вона підняла на нього сердитий погляд.
— Ти зараз почнеш метати блискавки очима. Такі гарні, зелені блискавки… — він розглядав її і, бачачи, що дівчина вся наїжачилась, зітхнув, — Добре, я зрозумів. Склянку води, будь ласка, — звернувся він до бармена. —Ти така сердита через Бонда?
— Ні, не через нього. Романе, я не люблю, коли хтось без дозволу вторгається у мій особистий простір, — сказала Лора, відпиваючи воду зі склянки, що подав їй бармен, кивком подякувавши тому.
— І хто ж цей нахаба? — награно обурився Роман.
— Цей нахаба — ти.
— Не розумію. А що не так? Мій друг відійшов у справах, попросив за тобою наглянути. Я стараюся, — він усміхнувся. — Он, іноземця від тебе спровадив.
— Так, Степан попросив за мною наглянути, а не замінити його.
— Ти проти? — запитав Роман, не відводячи від неї очей.
— Проти, — Лора також не відводила сердитого погляду.
Роман мовчки дивився на неї, і йому дуже подобалося те, що він бачив. Милувався. Пауза затягнулася.
— Я почекаю, доки ти передумаєш, — він усміхнувся.
— Не витрачай марно час.
— Зая, я завжди досягаю бажаного, — він розплився в усмішці і поглянув за Лору, усмішка лишилась, але стала менш масною. Вона зрозуміла: там Степан. Озирнулася. Він говорив метрах у п’яти від них з якимось невисоким чоловіком, років 45-ти. Відчувши її погляд на собі, Степан усміхнувся їй, і невдовзі, попрощавшись з чоловіком, пішов до Лори, обійняв і поцілував в шию, відчув, що вона вся була напружена.
— Вибач, мАла, справи, — вона мовчала.
— Все добре? — запитав Роман.
— Так, все прекрасно, — Степан кивнув.
— Я хочу на свіже повітря, — сказала Лора, повернувшись до нього.
— Добре, давай вийдемо, — Степан поглянув на Романа, котрий розвів руками, типу “нічого не знаю”.
— А ви куди? Вже йдете? — підскочила Тоня до них, коли вони прямували до виходу. За нею підійшов Бакеро.
— Мені потрібно вийти надвір, — сказала Лора.
— Якщо що, можете їхати. За нас не турбуйтесь, ми візьмемо таксі, — Бакеро глянув на Тоню, котра кивнула на знак згоди.
Вийшовши з закладу, Лариса підійшла до машини. Зупинившись, обхопила себе руками.
— Що трапилось? — Степан підійшов і став поруч з нею.
— Роман дозволяє собі зайве… Мені не подобається, як він себе поводить.
Степан, вичікуючи, дивився на неї.
— Я розумію, що він твій друг… але будь ласка… ніколи більше не проси його за мною наглянути. Чи то я, чи то він… але хтось з нас не розуміє значення цього слова, — Лора хитала головою, не знаючи, як виразити своє обурення.
— Не буду, — він дивився на Лору задумливо.
— Степане… Я хочу звідси піти.
— Добре, — він озирнувся на вхід у “River Palace”, з якого саме вийшов Роман і спостерігав за ними здаля. Він махнув йому рукою і відчинив для Лори авто. Поїхали.
До квартири в авто їхали мовчки, в ліфті Лора пригорнулася до нього, а відчиняючи двері квартири вони вже цілувались, ледь стримуючись, щоб не зірвати одяг одне з одного ще до квартири. Роздягатися почали в прихожій, і Степан завернув її до ванної…
Субота і неділя промайнули, як одна коротка мить, і вони робили зусилля над собою, щоб відірватися одне від одного і хоча б поїсти. За сніданком в суботу Степан запитав, чому вона не носить сережки. Загубила? На що Лора відповіла, що мама всі коштовності, що вони мали, здала в ломбард, коли минулого року вона захворіла пневмонією. Хворіла вона важко, і були дуже потрібні гроші. З почутого Степан зрозумів, що антибіотики, що лишилися після того лікування, вкололи йому…