Категорії
Фантомна Довіра

⌘ 19

Місцеві бабки-торгашки розглядали їх з неприхованою цікавістю. Його не впізнавали: Степан був у темних окулярах, що приховували колобому ока. У холодочку, під деревом, сиділа Корнієнчиха, котра продавала в півлітрових банках малину. П’ятниця. День приїзду дачників. Не всі дачники приїжджали поратися на своїх ділянках, була значна частина тих, хто їхав просто “побухати” на вихідних, вони були основними покупцями різних ягід у малих порціях. Пару, що вийшла з дорогого авто, вона сприйняла за чергових дачників, що приїхали “відтягнутись” за містом.

— Купуйте малину, — звернулася вона до них, коли ті наблизились, йдучи повз неї до магазину.

Степан зупинився і поглянув на товар. Малина й справді хороша, але у бабусі вдома малини вдосталь, у Лори, як він бачив, теж.

— Дякуємо, але в нас є, — він усміхнувся. Бабця поглянула на нього знизу вгору з недовірою, а потім помітила, що він тримає за руку… Лору.

— Ларисо, ти? — запитала вона здивовано. По зміні виразу її обличчя було помітно, як в голові у жінки розкручувалася і скручувалася знову ціла спіраль подій і пліток. Старша донька Ільченків… значить з нею… Відьмак?! Звісно, вона чула, що він повернувся і що повернувся її батько, що той вдарив Ларису. Про міліцію вона також знала і про те, що Відьмак — майор… чи капітан? Такий же ще молодий, як отримав звання?

— Так, це я. Доброго дня, Ліно Петрівно, — кивнула Лариса, і Степан повів її за руку далі.

Назад вони поверталися знову повз Корнієнчиху, і вона прискіпливо дивилася на два пакети, котрі ніс Степан — Лариса тримала в руках лише пляшку мінералки. Вони йшли, розмовляючи і усміхаючись.

— А ти надовго приїхав, Степане? — звернулася бабця до нього. Зупинився.

— Я вам вже заважаю?

— Ні, що ти… Просто тебе так довго не було. А тут, несподівано, повернувся. Цікаво, чи назавжди…

— В цьому світі все можливо, — він усміхнувся і пішов далі, залишивши Корнієнчиху думати над значенням його слів.

Відьмак таки зі старшою донькою Ільченка тягається… з’являється на людях, не ховається… Накупив он стільки всього, ясно, що до неї додому, а не собі… Хоча… Як же на це все дивиться Хризонівна?

По поверненню Людмили з Романом влаштували чаювання, поставивши стіл на подвір’ї, перед літньою кухнею, в тіні винограду. Були бутерброди, печиво… Додому Володимир теж поїхав автобусом і коли підійшов до двору, то зупинився, почувши голоси. Прислухався. Дружина й доньки розповідали про горіхові дерева. Тоня, Роман І Степан слухали їхню сімейну легенду-бувальщину про те, як його батько віз деревця мало не з іншого кінця світу у залізній колбі, в яку доливав воду, щоб довезти дерева живими… Як дерева росли, як всі дивувалися розмірам плоду і про подальшу долю кожного дерева. Розповідали про горіхи, як про людей, про членів родини. Людмила додала, закінчуючи оповідь, що в кінці двору зараз росте два молодих горіха і цієї осені вони нарешті побачать які на них плоди… Володимир слухав, стоячи біля паркану. Думав почути щось про себе, але про нього ніхто не говорив.

Степан запитав у Людмили Василівни дозволу забрати Лору на вихідні — вона дозволила. Запитала тільки, які плани — ще точно не знають, але є ідея піти на дискотеку. Сказав, що Бакеро чекатиме їх у місті, що Тоню він забере теж. Почувши їхні наміри, Роман виявив бажання до них приєднатись. Та без питань… “Кораблик” — великий. Тетяна зітхнула, що вона ще мала — її з собою не беруть.

Володимир слухав і в якийсь момент йому стало шкода, що він отак втрачає цю родину, та потім він згадав про Мирославу і майбутнього сина. Син. Заради сина він готовий залишити цю сім’ю назавжди. Без нього вони непогано навчилися жити…

Коментарі з Facebook