Роман був невисоким, порівняно зі Степаном, чорнявим чоловіком з хитрим поглядом чорних очей. Степан познайомив його з Ларисою, що вийшла до них першою, і той оглянув її зацікавленим поглядом. Дівчина йому сподобалася. Лариса ловила на собі його зацікавлений погляд час від часу, і їй ставало ніяково від того.
Він уважно оглянув будинок, документи на нього. Щось занотовував, поговорив з дівчатами, з Володимиром. Хоч той і сприймав молодого адвоката насторожено, та Роман усміхався і казав, що хоче вислухати його позицію, бо має “добре розібратись у їхніх заплутаних стосунках”. Степан майже весь час сидів на сходах будинку. До нього приєдналася Лора, і Володимир спостерігав за ними здаля. Відьмак одразу ж поклав руку їй на спину і щось говорив, викликаючи своїми словами усмішку на її обличчі. До них потім підійшов Роман, і вони втрьох почали сміятися. Підійшов ближче, почав прислухатися.
— … і всі вважали, що ми родичі. Бондар і Бондаренко — ну, це ж майже одне й те саме прізвище, — сміявся Роман, — Ми казали, що просто йому чорнила не вистачило дописати чотири букви.
— Так… Невдача. Та ми особливо й не заперечували. Казали, що ми кузени, — Степан весело поглянув на друга.
(Реальні прізвища також однокореневі і відрізняються декількома літерами)
— Звісно що кузени, особливо згідно теорії, що всі люди — сестри і брати, — погодився Роман, — а ще ми ж разом тоді приїхали з України, і разом повернулися назад, бо там ставало трохи… некомфортно. Ну і Степана ж завжди опікали, втрачати такого родича на чужині — неприпустимо. Я біля нього був як вареник у сметані, — Роман засміявся.
— І хто тебе опікав? — Лариса здогадувалася хто, але хотіла почути це від нього.
— Фурія. Її теж вважали моєю родичкою. І я теж не заперечував, — говорив Степан, обіймаючи Ларису.
— Як вас тут багато! — почувся голос Тоні, і Роман зацікавлено озирнувся на дівчину. — А звідки це вас тут стільки набралося? О, а тебе я не знаю. Привіт, я Антоніна, можна просто Тоня.
— Роман, — він швидко пробігся поглядом по фігурі дівчини і кивнув. Обоє затримали погляди на кілька секунд одне на одному і відвели. Немає іскри.
— Що за зібрання? Лоро!… А що в тебе з обличчям?!
— Ну… Я потім тобі розповім, — Лариса покосилася у напрямку, в якому був батько. Тоня повернула голову і побачила Володимира Миколайовича.
— Дядь Вова… Добридень… Ви повернулися?… — сказала вона здивовано. От кого точно не очікувала тут побачити, так це його.
— Привіт, Тоню. Не зовсім. А що твій батько: вдома чи на роботі? — запитав чоловік, наближаючись до них.
— Ні, півтора року вже не працює.
— Чому, звільнився?
— Помер, — Тоня стисла губи. У тому, що синець на обличчі подруги — справа його рук, не сумнівалася.
— Помер?.. — здивувався Володимир.
— Вбило струмом. Електрочайник.
— Я тут закінчив, думаю, ми можемо їхати до Людмили Василівни, — сказав Роман.
— Ви їдете в райцентр? А можна я з вами? — поцікавилася Тоня.
— Поїхали. Місця вистачить, — сказав Степан, піднімаючись і подаючи Ларисі руку. — Розкажеш заразом, де пропадала ці дні.
До лікарні поїхали всі, крім батька: Тетяна, Тоня, Лариса і Степан з адвокатом. Лора сіла попереду, решта розмістилися на задньому сидінні, з Тонею по центру. Вона висунулась вперед і розповідала Лорі, а заразом і всім присутнім, що цими днями вона з мамою їздила знайомитись з її потенційним вітчимом, і як він їй не сподобався: пихатий, самовдоволений “гусак”. А мама така щаслива, ніколи не подумала б, що мамі можуть подобатися такі чоловіки… І що вона не хоче її засмучувати, але ж батька не стало лише півтора року тому, а мама вже знайшла собі іншого… Хіба ж можна так швидко забути того, кого насправді любила?
— Вона намагається жити далі, — сказав Степан. — Чи ти б хотіла, щоб вона поховала себе живцем?
— Ну я знала, що вона когось собі знайде.. колись. Але ж не такого!.. Не знаю. Нехай би посумувала ще трохи…
Лора поглянула на Степана — він вів авто і дивився лише на дорогу. На його обличчі не читалося жодної емоції. Розуміла, що він говорив про свою матір, бо голос його звучав особливо сухо…
— Трохи — це скільки? — поцікавився Роман.
— Ну ще рік… — знизала плечима Тоня і озирнулася до нього.
— А що зміниться за цей рік?
— Не знаю. Того Гусака я точно не хочу бачити у себе вдома…
— Думаєш, він буде жити у вас? — подала голос Тетяна.
— ТАК. Бо там у нього мама і сестра з родиною… Ви не уявляєте, як вони раділи, що він знайшов собі подружку з будинком… — Тоня зітхнула.
— Не моя справа, звісно, але я б порадив твоїй мамі, якщо справа дійде до одруження, підписати шлюбний контракт, — сказав Роман. — Про всяк випадок.
— А ти що, якийсь адвокат?
— Так, я адвокат, — він усміхнувся, блиснувши білими рівними зубами.
— А що ти тут робиш? І чому ми їдемо до тьоть Люди? — нарешті прийшла до тями Тоня. Власні проблеми, будучи озвученими, відійшли на задній план, і вона стала готовою сприймати нову інформацію.
— Мій батько хоче розлучитися з мамою і одружитись із тією жінкою в Португалії, бо в листопаді в них має народитися син, — сказала Лора.
— Твоя мама проти?
— Вона згодна на розлучення, але він хоче продати наш будинок…
— Ну нічого собі… Тому ти тут? — Тоня повернулася до Романа, і він кивнув.
— А з обличчям у тебе що? — звернулася вона до Лори.
— Нічого… — Лора відвернулася до вікна.
— Це її батько вдарив… — сказала менша сестра.
— Блін, я не бачила вас три дні, а тут такі події…