З’явившись у дверях зали, вони одразу ж потрапили під пропалюючі погляди Хризонівни і ще двох жінок. Тітка Марта була худенькою сіроокою шатенкою, і якщо придивитись, то можна було вгледіти деякі спільні риси між нею і Степаном. Її донька, Софія, виглядала як її сестра. Дівчина була дуже повною. І, мабуть, піддавшись міфу про те, що паління допомагає схуднути, вона при нагоді диміла як паровоз — від неї доносився стійкий запах диму. Софія також була шатенкою, сіроокою, але повнота накидала їй віку. Хризонівна, як звичайно, була незадоволена, а Тоня сиділа закочуючи очі вгору — їй “гості” не подобались.
— Стефан, как ти вазмужал! (Стефане, ти так змужнів) — тітка Марта підвелась з-за столу і пішла обіймати племінника.
— Пробачте, хто? Як ви його назвали? — скривившись, запитала Тоня.
— Стефан! Ето же єво настоящєє імя (Стефан! Це ж його справжнє ім’я) — жінка притулилась до нього, а Степан перевів на Лору змовницький погляд, однією рукою “обіймаючи” тітку. Дівчина усміхнулась йому у відповідь. “Наступну таємницю ти дізнаєшся дуже скоро і не від мене”. — Єво так назвалі в чєсть дєдушкі. Атца маєй мами. (Його так назвали на честь дідуся. Батька моєї мами)
— Охрініти… — сказала Тоня і відкусила печиво.
(Оригінальне ім’я героя також відрізняється однією літерою між тим, що значиться в документах і тим, яким його називають всі в житті. Варіант Степан/Стефан наближений.)
— Так, саме так, — Степан кивнув і спробував звільнитись від обіймів тітки.
— Ти так стал паахож на свааєво аатцаа (Ти став таким схожим на свого батька)… — вона відійшла на крок назад, оглядаючи його.
— Так, тітко Марто. Я знаю, що схожий на батька. Привіт, Софіє, — він махнув їй рукою.
— Хай! — махнула та у відповідь, не піднімаючись з місця. Ду-у-уже тепла зустріч брата і сестри, котрі не бачились десять років.
— А ето ктоо (А хто це)? — Марта перевела погляд на Лору.
— Познайомся, це Лариса — мій янгол-охоронець, Лоро, це — моя тітка Марта,— Степан обійняв Лору за плечі.
— Очєнь прійаатна (Дуже приємно), — сказала жінка розглядаючи Ларису, котра кивнула у відповідь. — А пачєму аангєл (А чому янгол)?
— Якби не вона — невідомо, що зі мною було б зараз.
— Што таак (Чому це)?
Степан нічого не відповів, просто показав перемотану руку і, перемістивши праву руку на талію дівчини, спрямував Лору до столу. Лариса сіла біля Тоні, а він сів біля неї. Марта теж повернулась і зайняла своє місце біля доньки, навпроти них.
Нависла пауза.
— Відьмаку, ти — просто ходяча несподіванка, — сказала Тоня, відпиваючи чай. — Оце за стільки років жодного разу не спалився… А документи у школі як ти отримував?
— Так у мене ж там свої люди, — він кивнув на бабусю. — В документах все як треба.
— А чому ж тоді ти всім називався Степаном, а не Стефаном? — не вгавала Тоня.
— Так простіше, — він усміхнувся і спробував печиво. Прожував, скривився, поклав його на стіл і повернувшись до Лори сказав — твоє набагато смачніше…
Марта і Софія не відводили від нього очей. Марта була вражена його теперішньою схожістю з батьком, Софія розглядала яким кузен став за ці роки — не соромно показати.
— Ви на консультацію чи на курс лікування? — запитав Степан.
— Сначаала кансультаация, а патоом как пайдьоот… Ми тагда виполнілі всє іхніє рєка…… (Спочатку консультація, а потім як піде. Ми тоді виконали всі їхні реко…) — почала говорити тітка і її перебив Степан.
— “Их”.
— Штоо (Що)?
— В українській мові є слово “їхні”, а в російській “ихние” — немає. Просто немає, тітко Марто. Є слово “их”, тобто “их рекомендации”. Якщо вдаєте іноземку, то розмовляйте грамотно… Будь ласка.
Марта почервоніла і ображено засопіла.
— Ти схожий на свого батька не лише зовнішністю, — буркнула вона йому.
— Генетика — страшна сила, — він лукаво усміхнувся їй у відповідь.
Марта розповіла, що минулого разу вони отримали дуже грамотну консультацію і для них розписали лікування, котре дало прекрасні результати, і вона сподівається, що цього разу теж можна буде обійтись без операції. Бо в Москві сказали, що потрібне хірургічне втручання. Тому вони вирішили, що проконсультуються у спеціалістів тут, в Києві, перш ніж погоджуватись на хірургію. Описувала як страждає Софія від цієї хвороби і як погано вона переносить громадський транспорт. І що було б дуже добре, якби до інституту діставатись на авто. Степан сказав, що йому дуже шкода, але він не зможе найближчими днями возити їх до Києва. Справи.
Лора на мить уявила обличчя тітки і його кузини коли вони б побачили автомат в салоні… І усміхнулась. Вона до нього вже майже звикла.
— Що тебе так веселить? — прошепотів Степан їй на вухо, кладучи руку на спинку її стільця. Виявляється, він стежив за нею…
— Я тобі потім скажу, — прошепотіла вона у відповідь, повернувшись до нього і його обличчя опинилось так близько… що ледь стрималась від поцілунку.
— Чому не зараз?
— Я просто уявила… — почала Лора.
— Больше двух – гаварят вслух (Більше двох – говорять вголос), — сказала Софія, не відводячи від них погляду і хитро усміхаючись.
— Саме так, — Степан кивнув, — ми тут спілкуємось вдвох — тому не лізь.
— А ти — грубійаан, браатішка (А ти — нечема, братику).
— Та вже який є…