Вони стояли, обійнявшись, досить довго. Мовчки. Руки Степана повільно гладили їй спину і він торкався губами її волосся, або притискався до нього щокою, а Лора слухала, як б’ється його серце, притулившись вухом йому до грудей. Найчарівніша музика у світі — серцебиття коханої людини: чаруюче, ритмічне, чисте… Невідомо, скільки б вони ще так простояли, але гупнули вхідні двері і почулись голоси Тоні і Віри Хризонівни.
— Оце на кухню занось одразу, — сказала бабуся.
Степан і Лора відступили одне від одного і у дверях з’явилась Тоня з пакетом.
— О, привітики, — всміхнулась вона, — чому такі сумні?
— Привіт, — привітався Степан. — Тобі здалось.
Він взяв зі столу електрочайник і почав наповнювати його водою з маленького крану, до якого був підключений фільтр під стільницею.
— О, так, став чайник. Ми купили чай з бергамотом, зараз спробуємо. Пахне просто неймовірно!
— Ото хіба-що пахне, — усміхнувся Степан.
— Мовчи, — Тоня тикнула на нього вказівним пальцем. — Зараз розкажеш про нього якусь хрінь, я тебе знаю…
— Помиляєшся, я нічого такого робити і не збирався. Звичайний собі цитрусовий. Просто навряд чи тут у нас продають чай зі справжнім бергамотом, — він увімкнув чайник. — швидше там якийсь ароматизатор.
— Розумнику, тебе ніхто його не примушує пити. Не хочеш — не пий… Лоро, як іспит? — Тоня почала викладати на стіл з пакету різне печиво, батони, сир, ковбаси, шинку…
— Відмінно.
— Розумничка!
— О, а в нас тут ще гості? — до кухні зайшла Хризонівна. — Щось ти сьогодні рано на перев’язку прийшла…
— Доброго вечора, так вийшло, — відповіла Лора. Колишній вчительці зовсім не обов’язково було знати, як вона сюди потрапила.
— Та який він вже добрий… — незадоволено сказала бабуся. — Вже руку перемотали?
— Ні, — Лариса похитала головою здивована тоном Віри Хризонівни.
— То йдіть, займіться рукою, а ми з Тонею стіл накриємо.
— Бабусю, а чому ти мені не сказала, що потрібно було щось купити? Я б привіз з Києва.
— Тоді не треба було.
— А з якого приводу все це зараз? — Степан насупив брови оглядаючи купу їжі.
— З якого? Зараз скажу… Оце як ти тільки вранці поїхав — подзвонила твоя тітонька. Сказала, що везе свою доцю в наш Київський ЛОР-інститут, щось там у неї з горлом знову…
— Хай менше палить, — буркнув Степан.
— Хотіли, щоб ти їх зустрів в аеропорту, — награно улесливо сказала Хризонівна. — А я кажу — поїхав вранці, не сказав ні куди, ні коли повернеться, а телефон поза зоною… Я, правда, тобі і не дзвонила, просто вирішила, що такі новини повідомляти чим пізніше — тим краще… Так що будеш тепер свою тітоньку і сестричку до Києва кожен день катати.
— У мріях тітки Марти, хіба що… Ларисо, пішли, — він їй кивнув і вийшов з кухні.
Рана на зап’ястку майже затягнулась.
— Може пластирем заклеїти? — запитала Лора.
— Ні. Краще мотай. Якщо доведеться їхати з Горбачем — краще не показувати що у мене з рукою, — голос Степана звучав глухо.
— Поїдеш сам?.. — вона поглянула на нього спідлоба. Хвилювалась за нього страшенно.
— Сам. Це абсолютно безпечно, не переживай. Все вигорить, я впевнений.
Лариса замотала його зап’ястя, закріпила бинт і лишила свої долоні на його руці.
— Ти не радий приїзду тітки?
— З нею — все складно, — Степан поглянув на Лору, котра не знала, як себе поводити і стурбовано дивилась на нього. — Річ у тім, що тітка Марта першою познайомилась з моїм батьком. На святкуванні Нового року в будинку офіцерів. Вона була там у складі оркестру. Познайомились, декілька разів зустрілись у місті, і вона запросила його додому. У бабусі Меланії і діда Василя була річниця весілля — свято. Це було якраз на Меланку.
— Меланку?
— Старий Новий рік, 13 січня — Меланка, а 14 — Василя, — Степан усміхнувся. — Отак у них співпало… Хоча, це вони спеціально так підгадали з датою. Було багато гостей. Сіли за стіл, почали відзначати і прийшла моя мама… Вона їхала зі Львова, де навчалась у консерваторії, в дорозі затрималась і запізнилась. Батько казав, що коли вона зайшла до кімнати, його ніби струмом прошило…