Андрій підійшов до водійських дверцят і наполегливо постукав по склу.
Степан одягнув сонцезахисні окуляри і повільно опустив скло, утворивши невелику щілину — сантиметрів п’ять, не більше, крізь яку Андрій нічого як слід не міг бачити.
— Якісь проблеми? — почув Андрій чоловічий голос з машини.
— Оце ми і хочемо з’ясувати… Можливо, ви, шановший, заблукали і вам потрібна допомога? А може ви шукали нас і поїхали, так і не знайшовши… Чи шукали не нас? Хочемо поговорити, все з’ясувати…
— Це ваша територія?
— Так, — Андрій самовдоволено оскалився.
Лора перелякано дивилась, як посіпаки Горбача ходять навколо авто, багатозначно махаючи фомками. Вона була впевнена, що Степан бачить вихід з цієї ситуації, яку свідомо створює… Але страх не відпускав… Він міг зараз зірватись з місця, і Горбач би його не наздогнав, але стоїть. І пістолет в його руці… Для чого Степан це робить? Вона бачила у дзеркалі заднього виду, що він усміхається. Було схоже, що Степан розважається. Божевілля… Як там Тая його назвала? Дикий?..
— Нікого не шукаю, — сказав Степан до Андрія.
— Може опустите скло? Я б хотів краще побачити, з ким розмовляю… — сказав Андрій. Говорив він ввічливо, бо у такій машині не міг бути хтось “простий”.
— Я тебе добре бачу і мені цього досить, — відповів Степан і усміхнувся. Ніс в Андрія просто “шикарний”… Приємно було побачити результат своєї давньої роботи. Якось тоді, після бійки, він не зустрічався з ним у селищі і не довелось побачити “таку красу”.
— Та якийсь зальотний, в салоні, мабуть тьола є, приїхав потрахатись! — сказав чоловік, що стояв за спиною Андрія.
— Це єдине використання вами цієї дороги? Вибачте, пацани, не хотів завадити вам насолоджуватись одне одним, — ледь стримуючи сміх, сказав Степан.
— Ах ти ж… — чоловік, що стояв за Андрієм, почувши його слова замахнувся фомкою у напрямку авто і в той же момент відбулось дві події: Андрій підняв руку, спиняючи його, бо невідомо хто в салоні, і крізь щілину висунулось дуло пістолета, красномовно засвідчуючи, що там таки хтось непростий.
— Тільки рипнись, — сказав Степан. Чоловіки завмерли і інстинктивно відступили на крок назад. Вони беззбройні, на прицілі у якогось психа в блатній тачці … Прекрасне завершення цього дня… і, можливо, життя.
— Спокійно, без нервів… Ти хто такий? — дещо розгублено запитав Андрій і перейшов на “ти”.
Чоловік у кашкеті, що перебував з правого боку авто і не знав про те, що відбувається біля місця водія посмикав задні дверцята — зачинено. Від несподіванки Лора підскочила. Не скрикнула, бо завбачливо ж прикрила собі рота рукою.
— Андрію, скажи своїм псам, щоб забрались від моєї машини і не смикали замки, — сказав Степан, помітивши боковим зором в дзеркалі її переляк. Лора і так боїться всього, а тут ще той придурок у кашкеті ломиться всередину. Їй тут зараз не місце… але ж і подіти мАлу немає куди.
Пузань здивовано перезирнувся з чоловіком позаду себе. Той, хто всередині машини, його знає… Хто ж там?
— Хлопці, ходіть сюди, — погукав він, і чоловік, що був позаду і той, що був з правого боку авто підійшли до нього.
— Що, шеф? — запитав підходячи чоловік у кашкеті, що смикав задні дверцята, а потім побачив дуло над склом і зупинився. — Їб*ть…
Степан похитав головою. Шеф… Дон Корлеоне місцевого розливу.
— Що за х*йня? — більш спокійним голосом запитав чоловік у чорній футболці, зупинившись позаду того, що був у кашкеті. Вся їхня зброя — фомки…
— Хто ти такий? — запитав Андрій вже не так стримано.
— Андрію, свою територію слід моніторити більш ретельно — ти мав про мене знати ще минулого тижня.
— Покажись! — вигукнув чоловік з-за спини Андрія.
Степан опустив скло нижче. Цілком очікувано, що чоловікам він був не знайомий і вони насторожено дивились на нього і на пістолет.
— Що тобі тут треба? — запитав Андрій.
— Нічого. Просто катався. Давно не був. Стало цікаво, що тут зараз, а тут ви налетіли, як стерв’ятники. А ти мене справді не впізнав, Андрію?
— Ні. Ти сидиш в машині, в окулярах… як? Та ще й навів на нас ствола…
— Я можу вийти, — Степан усміхнувся, і відчинивши дверцята, вийшов з авто. Перше, що привернуло увагу чоловіків — його немалий зріст і хороша фізична форма. Дорого і гарно вбраний. На руці бинт та на вигляд щось не дуже суттєве… чоловіки також затримали зацікавлені погляди на автоматі, котрий проглядався за ним у дверцятах. Хто ж він? Степан, не зачиняючи дверцят, став біля машини, поклавши ліву руку на дах. Пістолет направив в землю. — Ну як? Тепер упізнав?
Андрій і його “пацани” перезирнулись. Такого “сазана” зустрічали вперше… (багата людина) Не траплялись вони у даному ареалі зовсім.
— Рами зніми… — Андрій вказав пальцем на окуляри.
— Так буде не цікаво, — Степан усміхнувся.— Ну, друже, ти мав впізнати мене ще по голосу!
Лора, котра не відводила погляду від його постаті, почувши цю фразу аж відкрила рота. “Друже”? Серйозно?.. Що він задумав?