Андрій насупив брови і набув поважного вигляду. Він не мав жодного уявлення, хто стояв перед ним, але те, що чоловік не виказував агресії, опустив зброю, знав його і називав “друже” йому подобалось. Все це може бути оманою… але поки що — норм.
— Жодної ідеї… — похитав головою Андрій.
Степан лівою рукою зняв окуляри. Спочатку він дивився вниз, не піднімаючи очей на пузаня. Він чудово розумів, що Андрій впізнає його лише по оку, тому не поспішав робити йому таку підказку.
— Згадав хто це, шефе? — тихо запитав Андрія чоловік у чорній футболці.
Звісно, що ні… Степан, ледь стримуючи усмішку, поглянув Андрію в очі і у того змінився вираз обличчя.
— Відьмак?… — прошепотів він вражено.
— Ну нарешті, — Степан розвів руками і кивнув, імітуючи реверанс.
— Та я б ніколи в житті тебе не впізнав, якби не твоє око… Ти ж… ти ж вимахав ще вище і так роздався в плечах… ну ніхріна ж собі… Яким ти став амбалом… — Андрій з цікавістю почав оглядати Степана вражений тими змінами, що з ним стались за ці роки. Він навіть забув цієї миті, що зламаний ніс — справа його лівої руки. Відьмак тепер був мало схожим на того жилавого хлопчину, яким був колись. Хоча його обличчя Андрій тепер вже пізнавав, та Степан дуже змужнів з часу їхньої останньої зустрічі. Мабуть, тепер його удари ще більш небезпечні… При цій думці Андрій шмигнув носом. Тіло згадало… — А де ти пропадав?
— Та де я тільки не був за цей час, — усміхнувся Степан.
— І з користю… Агрегат в тебе он який… — Андрій кивнув на машину, продовжуючи оцінюючим поглядом сканувати Степана. Дорога машина, зброя… Схоже, Відьмак також з темного боку.
— Я дуже старався.
— А що ти тут робиш?
— Гостюю. Іноді важливо згадати своє коріння, подумати.
— Та-а-ак… — протягнув Андрій.
— Ми останнього разу не дуже добре поговорили, — сказав Степан, примруживши очі.
— Ага, — Андрій насупився і напружився. Ніхто з пацанів не знав, як саме був зламаний його ніс і хто це зробив. Сказав, що у бійці і все. Деталі не уточнював. Він навіть не робив операцію по його виправленню, бо зламаний ніс вважав “солідним” атрибутом свого заняття. А от Степан виглядав занадто випещеним, на його думку, як для криміналу… Але Відьмак на дорогій машині і він бачить у нього зараз пістолет і автомат… Мати це все у законний спосіб — нереально. Темний бік… однозначно. Хто б міг подумати? Був таким правильним…
— Багато часу минуло… як то кажуть — хто старе пом’яне… — сказав Степан.
Старе прислів’я, котре всі цитують і, як часто буває, не завжди знають його значення. Степан знав і був згоден з кожним словом.
— Так… тому око геть, — Андрій кивнув, погоджуючись.
— “Хто старе пом’яне, тому око геть, а хто забуде — тому два” — дуже підступне прислів’я… — говорила друга бабуся Степана, по лінії матері — Меланія, наголошуючи, що воно не просте, а з секретом. — Будь уважним коли його кажеш і, особливо, коли його чуєш… Той, хто його тобі каже — тримає на тебе зло.
Прекрасне народне надбання для мовного маніпулювання — натяк на неприємні секрети адресата, які той, хто говорить, може розголосити “при нагоді”. Коли насправді людина не бажає згадувати події — є інше прислів’я: “Не будемо ворушити минуле” — у нього немає продовження, котре повністю змінює значення першої частини… Така ж ситуація і з “ Про померлого — лише добре або нічого, крім правди”…
Степан дуже любив бабусю Меланію. Останні роки вона хворіла і залишила цей світ на півроку раніше за його брата — онкологія. Того останнього її літа вони з мамою і братом їздили в Мукачево прощатись… Працювала жінка все життя вчителькою. Викладала зарубіжну літературу. Дуже любила свою роботу і діти любили її предмет… Приходили з відвідинами щодня, а на її похороні, здавалось, було присутнє майже все місто…
Помирала бабуся Меланія вдома, будучи весь час на морфії… Постійно, майже до останнього подиху, розповідала хлопцям якісь цікаві історії.
Свого часу всю грецьку міфологію Степан почув саме від неї, як і “Мистецтво війни”. Ці дві книги вразили його дитячу свідомість, а Сунь-Цзи став його улюбленим стратегом на все життя…
І зараз він сказав Андрію першу частину прислів’я, дуже добре пам’ятаючи його продовження. Він нічого не забуде. Ніколи.
— Є гідна справа. Організуй мені зустріч з Комаром.
Андрій насторожено поглянув на Відьмака. Справа? Яка? Хоче бачити Комара? Зрештою, послухати його Комар може. Не схоже, що запропонує якесь фуфло…
— Що за справа?
— Ти ж не думаєш, що я зараз, отут, все розповім? — Степан усміхнувся. — Організуй зустріч і все дізнаєшся. Справа вартує його уваги. Найближчим часом я буду в селищі — ти знаєш, де мене шукати, — сказав Степан.
— Добре…
Степан одягнув окуляри.
— А зараз маю їхати, бо Віра Хризонівна оголосить мене у розшук. Ти ж знаєш — менти у порівнянні з нею — цуцики.
— Так… Це точно… Бувай.
Степан сів за кермо, і позашляховик, зірвавшись з місця, понісся до траси. На благо, там було порожньо, і він, стрімко зайшовши у поворот, поїхав у напрямку селища.
— Хто це, шефе? — запитав чоловік у кашкеті.
— Знайомий з моєї юності…