Лариса розгублено дивилась на Степана, нічого не запитуючи.
— Як ти? — поцікавився він, розігнавши авто і поглянувши у дзеркало заднього виду.
— Я не знаю… нормально, мабуть.
— Вибач, але вони мені ну дуже потрібні. Я не можу зараз тобі все розповісти, просто повір.
— Добре…
— Дуже злякалась?
— Не знаю…
— Зараз приїдемо до мене, знайдемо в аптечці якусь валеріану.
— До тебе? — здивувалась Лора.
— Ну так, — він відповів їй в тон. — Перев’язка.
— Точно… Сьогодні стільки різних подій… Я забула, вибач, — Лора зітхнула, досі відчуваючи тремтіння у тілі.
Степан загнав авто в гараж, і вони вийшли з нього через двері, що виходили на майданчик з турніком. Будинок зустрів їх зачиненими дверима.
— Дивно, — сказав Степан, шукаючи ключ на в’язці.
— Може пішла до Тоніної мами? Вона часто до них ходить, — припустила Лора.
— Може, — Степан відчинив двері.
Перевзулись. Знявши підбори, Лора відчула значне полегшення. Помила руки у ванній і пішла до Степана на кухню. Він саме мив руки над мийкою. Кухня була простора, всі меблі кольору вільхи і плитка “фартуха”, несподівано, чорного кольору.
— Зараз, — Степан кивнув і, витерши руки, дістав з навісної шафи коробку. — Я, правда, сюди майже ніколи не зазираю, не знаю, що тут є. Пустирник… Валеріана… Тобі що краще?
— Ну…
— Думаю, що і те, і інше.
Випивши краплі, котрі він їй накрапав на ложку з цукром, і запивши все це водою Лора скривилась.
— Дякую, ду-у-уже смачно…
— Пробач, я не хотів, щоб ти нервувала…
— Обійми мене, будь ласка, — попросила вона тихо і Степан пригорнув її до себе. Це — найкращі ліки від нервів… В його обіймах — страх не тривожив її серце, було так спокійно і затишно, що хотілось, аби ця мить тривала вічно і ніколи не переривалася. Лариса прикрила очі. Як же з ним добре… Якщо рай існує, то відчуватись він має приблизно так само…
Однак мозок, повертаючи її до реальності, нагадав їхній нещодавній діалог і відповідь Степана на питання: “…доки я не закінчу почату справу, я не можу собі дозволити розкіш мати сім’ю. І коли це станеться — я не знаю…” А це значить… що він не зможе бути ні з нею, ні з будь-ким іншим… жодних серйозних стосунків він починати не буде. І коли він розповідав їй про себе, то сказав, що їй варто “подумати, чи варто щось починати”… Щось.
Степан поводиться, як чоловік одружений на своїй роботі. З іншими він може лише загуляти, зраджуючи “її”, і не зможе ні з ким бути по справжньому, доки не отримає “офіційне розлучення”. І коли цей “шлюб” розпадеться — не знає ніхто… Але Лора відчувала, що готова його чекати хоч все життя… не знала звідки прийшло таке відчуття, але розуміла, що воно є правильним.