Захотілося напитися — не можна. Якщо Злата побачить його п’яним — буде хвилюватися. В її стані це небезпечно. Ще потрібно придумати, як сповістити їй почуту інформацію про діда і родичів, котрі знайшлися…
— Я міг би побачити вашу дружину? — запитав Іварс, повернувши Артура до реальності. Ага. От прямо зараз.
— Ні, — цей сивий починав його дратувати.
— Але..
— Для чого? Вона не продасть вам каблучку. Це її спадок.
— Ну… Але ж ми родичі.
— Так. Родичі… — Артур, погоджуючись, кивнув. — Я так розумію, що у вашій родині не прийнято говорити про справжню причину смерті Андріса?..
— Чому ви так вирішили?
— Онук вашого дядька, Маріс, він гонщик. Нещодавно після аварії йому ще відновлювали вуха…
— Звідки ви все це знаєте? — здивувався Іварс.
— Знаю… а от Маріс не знає подробиць загибелі свого двоюрідного дядька. Коли його запитали — він сказав, що той просто невдало пірнув і втопився… Ви всі виїхали завдяки допомозі Астрід за кордон, а потім всі, дружно, просто “забули” про її існування… — Артур покрутив склянку — не знав куди подіти руки.
— Артуре… Ви дивитеся на всю цю історію зі свого боку і бачите її ТАК, а я зі свого бачу її ІНАКШЕ. Мій брат Валдіс теж має свою позицію у цьому питанні, як і моя мати. Вона вчинила так, як вчинила. Я не можу її за це засуджувати, Бог і так покарав її ясним розумом в такому віці…
— Вона жива? — глянувши на чоловіка спідлоба, запитав Артур.
— Так…
Злата підняла голову від книжки, коли Артур зайшов до спальні.
— Ти не спиш? — запитав він.
— Ти так сварився… щось сталося?
— Дещо сталося, але я не готовий тобі зараз все розповісти. Переварю, для початку, це сам і потім, обов’язково, все розповім тобі. Добре? — запитав Артур, лягаючи поруч з дружиною, обіймаючи її зі спини, зариваючись обличчям в її волосся та кладучи руку їй на низ живота. Злата відклала книгу і поклала свою руку поверх його, щільніше притуляючись до нього спиною.
— Добре, тільки недовго… Бо мені цікаво, хто той ненормальний, що наважився з тобою сваритись, — посміхнулась вона. — Це не по роботі?
— Ні. Не по роботі…
— Я не підслуховувала, просто “fuck” і “fucking” лунало так голосно…і часто…що я…
— Я обговорював з одним чоловіком допустимі межі пристойності…
— Тобі дзвонив твій батько? — здивувалась вона.
— Ні, ти що? Ще я з батьком англійською не сварився…
— А хто?
— Злато, ну ти ж погодилася трохи почекати, — усміхнувся Артур.
— Я вже трохи почекала, — Злата відсунулась і лягла на спину, повернувши до нього обличчя.
— Як ти? Не нудить? Нічого не болить?
— Все добре, почуваю себе чудово, але мені так набридло лежати… я б пішла на прогулянку…
— Сонечку, не можна, лікар же сказав два тижні відлежатися, — Артур притулився чолом до її скроні.
— Я знаю, це я так, озвучую свій стан… А ще, я хочу сиру… Отого блакитного, що ти подаєш до яєчні…
Артур посміхнувся.
— Данаблю? Тобі який? І скільки принести?
— У зеленій фользі є? — він кивнув, а Злата усміхнулась. — Неси все, що є…
— Це вже почався той період, що я думаю? — Артур підвівся з ліжка, усміхаючись, Злата винувато усміхнулась йому у відповідь і вказала пальцем на свій живіт.
— Це не я. Це все вони.
— Я боявся, що твої хочухи будуть більш складними. Принести лише сиру? Може ще щось?
— Шоколад. Чорний.
— Е-е-е-е… Гаразд!