Ранок приніс сльози. Злата не могла їх стримати, і як би Артур не намагався її заспокоїти — не виходило.
— Ну, Сонечку, я ж лише на шість тижнів їду. Я ж не назавжди, ну? Заспокойся.
Злата, як і завжди , коли нервувала, не могла говорити. Вона горнулася до нього, вчепившись йому в футболку, не бажаючи відпускати і водночас усвідомлюючи невідворотність його поїздки.
Коли Артем приїхав і, забравши валізу брата, повіз її до машини, вона таки знайшла в собі сили відпустити Артура. Їхати з ним в аеропорт він їй не дозволив, досить з неї й однієї порції нервів, поцілував, обійняв міцніше, відпустив і підійшов до бабусі.
— Ба… — звернувся він до Лілії Семенівни, обійнявши її. — Бережи Злату…
— Ми зробимо все, що зможемо й навіть більше. Не переживай.
— Я лишаю тобі мою душу, — прошепотів він їй тихо на вухо, посиливши обійми. — Бережи її, будь ласка…
Ліля здригнулася при цих його словах.
Вона чула, як він називає Злату Сонечком, казав, що так її назвала в день знайомства вчителька музики, і йому дуже сподобалося це порівняння. Вона тоді і справді сяяла, мов Сонце.
Леонід називав Лілю — Душа. Моя Душа, як правило. Це було так незвично у радянські часи. А чоловік казав, що так його батько звертався до матері, і тепер він розуміє, чому — бо не уявляє як без неї жити… Як і вона без нього. Тільки існувати… Вона ніколи й нікому не розповідала про це, і почути ці слова з вуст Артура було дуже несподівано. Вона поглянула в його карі очі, такі рідні й знайомі. Ну як тут не повіриш в реінкарнацію? Гена постійно слухала подібні передачі по телевізору.
— Будь певен, Артуре. Все буде добре.
Коли Артур пішов, вона поспішила до себе в кімнату й витерла сльози, що потекли по її щоках. Реінкарнація?.. Швидше, генетична пам’ять. В це вона повірить більш охоче.
Злата повернулася до кімнати й не виходила весь день, хоча Леся й Гена намагалися її таки якось виманити звідти. Вона не хотіла ні їсти, ні пити. На що Гена, вже під вечір, своїм командирським тоном заявила, що коли Артур подзвонить їй у ту її книжку з кнопками (ноутбук), то вона йому розповість, що Злата морить себе голодом.
Ця погроза змусила Злату таки вийти на кухню, бо Артур просив її їсти, і вона обіцяла йому, що буде це робити.
Час тягнувся довго. Вона пробувала в’язати — і постійно відволікалася на спогади їхнього походу до крамнички. Як Артур розглядав різні незрозумілі йому штуки на вітрині, на кшталт пристроїв для помпонів, маркерів, моталок чи туніських гачків. Розпитував продавчиню, а та, усміхаючись, пояснювала йому їхнє призначення. Він здивовано озирався до Злати і запитував, чи вона про це знала. Вона усміхалася йому у відповідь і кивала головою, що знає. Знала, просто не все могла собі дозволити, але цього не казала вголос, бо він міг почати все скуповувати.
В’язання не йшло. Почало сутеніти, і почуття самотності гострим ножем стало шпиняти серце.
Ноутбук, що стояв на тумбочці біля ліжка, сповістив про вхідне повідомлення на скайп. Злата підсіла ближче. Артур прислав усміхненого смайлика. Серце, повикидавши з себе всі ножі, закалатало.
Вона відправила такого ж смайлика у відповідь, і він їй подзвонив. Прийнявши виклик, вона побачила Артура у незнайомій світлій кімнаті. Волосся в нього було мокре, футболка — інша, мабуть, після душу.
— Привіт, Сонечку. Я вже на місці, долетів без пригод. Як ти? — запитав він, усміхаючись.
— Я скучила… — видавила з себе Злата, відчуваючи, що зараз заплаче.
— Я теж…