Артем йшов з ресторану останнім, і по дорозі набрав брата на номер Злати, як і обіцяв. Доклав ситуацію.
— Ну отаке, брате… — закінчив Артем в кінці своєї оповіді. — Я тебе не здав, як бачиш, знайшлись інші люди.
— М-да… — Артур тер скроню. — Ну, що ж… Так і буде.
— Ти ж розумієш, що розмови з матір’ю тобі все одно не уникнути?
— Я не буду її уникати. Зараз сам передзвоню. Хотів зробити це пізніше, але якщо вже все так закрутилося, то краще — зараз… Дякую, Артеме.
— Та нема, особливо, за що.
Артур відклав телефон Злати й дістав свій. Увімкнув. 27 пропущених від матері. 8 — від Лізи, 2 — від батька, 3 — від Людмили. Мама лідер, але це не максимум пропущених від неї, колись доходило й до сотні. Зайшов у туалет, ця розмова могла вийти емоційною, треба не розбудити сплячу Злату. Натиснув виклик.
— Артуре! Ти де? — почувся істеричний крик матері.
— Я в Києві. Що трапилося?
— Чому ти не відповідав на мої дзвінки?!
— Я був зайнятий. Що ти хотіла?
— Що я хотіла?! ТИ! НЕ! ПРИЙШОВ! НА! ВЕЧЕРЮ!
— Забув, — спокійно відповів Артур. Зараз би закурити, але ж не тут…
— Забув?! — заверещала Лідія. — У тебе ж відмінна пам’ять! Може річ у твоїй дівці?! Вирішив підрихтувати її страшну пику?
— Мамо, зміни тон і добирай слова. Говори що хотіла, або я зараз вимкну телефон.
— Це правда, що їй сьогодні зробили пластичну операцію?
— Так, правда.
— І ти її оплатив? Хоча, хто ж ще?! В неї ж нема грошей, голота ж, ясно, як Божий день…
— Я оплатив, і що?
— А коли я просила в тебе гроші на корекцію носа, ти мені відмовив!
— Відмовив. Це інше. Ти не маєш повторювати всі операції за тіткою Ніною.
— Нінель! Вона — Нінель! А цій своїй… — Лідія запнулася, бо хотіла обізвати Злату потворою, але передумала, згадавши слова Поліни, — грішниці — так все оплачуєш з радістю! Так?
— Твій ніс не потребує корекції, у нього чудова форма. У Злати є значні ушкодження шкіри після нападу собак, і ми їх усуваємо, це необхідний і тривалий процес. І я буду продовжувати робити це й надалі, бо як ти оце щойно сказала — це моя особиста грішниця. МОЯ. Розумієш? Тільки моя. І гроші я витрачаю теж свої, на свою жінку, котрі сам заробив і ніхто не буде мені вказувати, як я їх маю витрачати. Навіть ти. То що ти хотіла, мамо? Я не зовсім розумію хід твоїх думок.
— Я твоя мати!
— Так. Ти моя мати.
— Ти маєш поважати мене!
— Мамо, я тебе люблю і поважаю, ти — жінка, котра подарувала мені життя, але я не твоя власність, мамо. У мене своє життя, і ним я буду розпоряджатися на власний розсуд. Що б ти там собі не придумала. Я буду жити так, як я хочу, з ким хочу і там, де ми самі захочемо, і на кошти, що самі собі заробимо. І твоєї думки чи твого дозволу ми запитувати не будемо. Чим раніше ти це усвідомиш — тим краще буде для тебе. Бо особисто для себе я вже все вирішив. То що ти хотіла мені сказати, мамо?
— Я не хочу бачити те стерво! Ніколи! — Лідія вже не кричала, вона гарчала від гніву й безсилля, примножених алкоголем — спокійний голос Артура роздратовував її ще дужче. — Яку б морду ти їй не зробив! Вона все одно залишиться тією ж потворною сукою, якою була завжди! Я ніколи її не прийму!
— Це все, що ти хотіла мені повідомити?
— Так!
— Добраніч, мамо, — Артур закінчив виклик, і телефон одразу ж завібрував.
Надійшов вхідний виклик. Дзвонила Ліза. Треба відповісти… але після розмови з Артемом і матір’ю почувався страшенно втомленим.
— Я слухаю, Лізо, — сказав він, таки прийнявши виклик.
— Артуре… — сестра розгубилася від того, що нарешті додзвонилася, — Дзвонила твоя мати, і Поліна…
— Я вже знаю. Щойно говорив з нею.
— Пробач… Я не встигла завадити їй розповісти, брате.
— Нічого страшного не трапилося, не хвилюйся. Вона б все одно дізналася про операцію, щоправда, я планував зробити це трохи пізніше, але так — теж можна.
— Вона назвала в розмові Злату грішницею…
— Мама радо повторила щойно її слова. Точніше, це слова Олексія Петровича.
— Чому ти називаєш батька по імені?
— Лізо… з часом доводиться проріджувати ряди друзів і родичів. Ти зрозумієш це колись. Єдине, що можу побажати, так це те, щоб біля тебе були справжні друзі й близькі люди, на яких ти справді можеш покластися.
— Артуре… Що ти кажеш?
— Я втомився, Лізо… Чомусь колишній я всіх влаштовував, а як тільки я захотів бути щасливим — одразу ж почали з’являтися незадоволені. Одним не подобається, як я це роблю, іншим — з ким я хочу бути… У мене нема ні сил ні бажання комусь щось пояснювати і доводити. Відтепер я від них буду просто дистанціюватися. І Олексій Петрович — один з них.
— Але ж… Я, і Настя, і мама…
— Лізо, вас я люблю і бажаю вам всього найкращого, але у вас вдома я більше не з’явлюся.
— Артуре!..
— Давай не зараз. Я втомився. Мені потрібно відпочити. Бувай сестро, бережи себе, — Артур відбив дзвінок і вимкнув телефон, щоб ніхто не надумав дзвонити вночі. Це був дуже розумний вчинок, бо вранці телефон видав чотири пропущені від матері.